Ганна натиснула на дзвінок і трохи почекала. За мить двері відчинилися, і перед нею з’явився Микола. Він дивився на дружину з помітним здивуванням. – Привіт, – спокійно сказала Ганна. – О, привіт… Заходь, – невпевнено відповів чоловік. Зайшовши до коридору, вона одразу звернула увагу на жіноче взуття – елегантні чоботи на підборах. – Це що ще таке? – насторожено запитала вона. Микола криво усміхнувся й невдало спробував пожартувати: – Ой, це… гості забігли на хвильку. – Які ще гості? – недовірливо перепитала Ганна. У цей момент з кухні пролунав грайливий жіночий голос: – Миколо, хто там? Ганна відразу кинулася до кухні, розчинила двері та завмерла, побачивши тих самих "гостей"…

 

Ганна подзвонила у двері квартири. За мить її чоловік Микола відчинив, з подивом поглянувши на дружину.

– Привіт, – сказала Ганна.

– Привіт, заходь, – відповів Микола.

Ганна переступила поріг і одразу ж помітила у коридорі жіночі чоботи на підборах.

– Це що ще таке? – запитала вона, звузивши очі.

– До мене гості зайшли, – спробував пожартувати Микола.

– Які ще гості? – насторожено перепитала Ганна.

– Миколо, хто там? – долинув з кухні жіночий голос із кокетливими нотками.

Ганна стрімко рушила на кухню, відчинила двері й завмерла, побачивши несподівану гостю.

...

– Ти Марії телефонувала? – запитав Микола, не відриваючи погляду від книги.

– Так, – байдуже кинула Ганна, наносячи на обличчя крем.

– І що вона сказала?

– У неї все гаразд.

Вони лежали поруч у ліжку, між ними зависла напружена тиша. Розмовляли неохоче, обмінюючись короткими фразами, наповненими неприязню та прихованими претензіями.

Ганні було сорок два роки, а Миколі – сорок три. Вона працювала маркетологом у рекламному агентстві, він – учителем української мови та літератури. Їхня вісімнадцятирічна дочка Марія вчилася в Києві.

Після двадцяти років шлюбу вони вирішили розлучитися. Їхнє сімейне життя нічим не вирізнялося серед інших. Познайомилися ще в університеті й майже одразу побралися. Як і всі, сварилися, мирилися, але останнім часом конфлікти ставали дедалі частішими.

Ініціатором розриву стала Ганна – вона завжди була імпульсивною і рішучою. Микола не заперечував, спокійно прийняв її рішення, що тільки більше її дратувало.

Вони були зовсім різними за характером, але довгі роки не помічали цього. Ганна любила подорожі й не могла всидіти на місці. Микола ж віддавав перевагу затишному вечору з книгою. Його ще одним захопленням були ретроавтомобілі – він годинами міг копирсатися у своїй старенькій «Чайці». Вступив до клубу автолюбителів, їздив на виставки. Ганна ж вважала це захоплення марною витратою часу.

– Я тобі не казав, що Михайло телефонував? – раптом запитав Микола.

– Який Михайло?

– Бондаренко, наш однокурсник.

– І що він хотів?

– У суботу зустріч випускників.

– Що?! І ти мовчав?! – обурилася Ганна.

– Думав, зараз не час про це говорити, – знизав плечима Микола.

– Думав? Бач, який розумний! За мене ще вирішуєш! Так, сьогодні вже четвер... Четвер! Я не встигну!

– Чому? Цілком достатньо часу.

– А як щодо волосся? Що я одягну? – бурмотіла Ганна більше до себе, бо чоловік уже відвернувся на інший бік.

Їй не хотілося виглядати гірше за одногрупниць, але найбільше її непокоїла зустріч із Михайлом. У студентські роки він намагався завоювати її увагу – високий, широкоплечий, плавець, від якого були без тями всі дівчата. Крім Ганни. Він здавався їй занадто самозакоханим. Вона обрала Миколу – скромного, романтичного хлопця, який читав їй вірші.

...

На зустрічі з випускниками Ганна знову побачила Михайла. Серед усіх він вирізнявся темною засмагою, неприродно білою усмішкою і самовпевненістю. Він не зводив з Ганни очей увесь вечір. А наступного дня запросив її на побачення.

Ганна вирішила піти. Однак розмова виявилася нудною – Михайло безупинно говорив лише про себе. Ганна зрозуміла, що більше нічого спільного у них немає. Вона знайшла привід піти раніше.

...

Повернувшись додому, вона відчула, як порожньо стало в квартирі без Миколи. Зайшла в його кімнату й побачила забуту модельку «Шевроле». Узявши її до рук, вона раптово зрозуміла: без нього їй некомфортно.

Не вагаючись, викликала таксі й поїхала до Миколи.

– Привіт, – сказала вона, коли він відчинив двері.

– Привіт, заходь, – відповів він.

У коридорі стояли жіночі чоботи на підборах. Із кухні почувся знайомий голос:

– Миколо, хто там?

Ганна рішуче зайшла на кухню. Там стояла Світлана у фартусі, з ополоником у руці.

– Світлано? Ти що тут робиш?

– Просто... вирішила зварити Миколі суп, – розгублено відповіла та.

– Суп, кажеш. Збирайся, я доварю сама, – холодно кинула Ганна.

Світлана стрімко зібрала речі та вийшла.

– Я дивлюся, ти тут не нудьгуєш, – сказала Ганна, спираючись на стіл.

– Ага, – посміхнувся Микола. – Уявляєш, вона сьогодні зранку прийшла з ініціативою.

– До речі, ось, – Ганна простягнула йому модельку.

– Дякую…

Микола обійняв її.

– А я, до речі, на побачення ходила, – тихо сказала Ганна.

– Та ну! З ким?

– З Михайлом.

– Сподіваюся, ти мені не зрадила? – з удаваною суворістю запитав він.

– Ні! – розсміялася Ганна. – Та він такий нудний…

Микола повернувся додому. Ганна та Микола більше не говорили про розлучення.

Наступного ранку Микола потягнувся до цукорниці й побачив чашку з сервізу.

– Ти її склеїла? – здивувався він.

– Так. Розбила я – мені й виправляти, – відповіла Ганна, усміхнувшись.