Іван не міг повірити власним очам. На узбіччі траси, біля виїзду з міста, сиділа дівчина в розкішній білій весільній сукні, спершися спиною на автомобіль. Вона прямо на землі здавалася такою беззахисною і одночасно загадковою. Іван натиснув на гальма, різко зупинив машину. Потім швидко здав назад, вийшов із салону і побіг до неї. Те, що він побачив, змусило його застигнути на місці.

 

Іван спершу подумав, що йому привиділося. На виїзді з міста, на узбіччі дороги, притулившись до автомобіля, просто на землі сиділа дівчина у весільній сукні. Розкішне біле плаття здавалося зовсім недоречним у цьому похмурому місці.

Іван натиснув на гальма так різко, що машина майже стала дибки. Не роздумуючи, він швидко здав назад, залишив автомобіль і поспішив до дівчини.

– Дівчино, вам погано? Що трапилося? – запитав він, нахиляючись до неї.

Дівчина не відповідала, лише схлипувала, затуливши обличчя руками. Її плечі тремтіли, а довга фата розтягнулася по землі, де вже з’явилися плями від пилу та бруду.

– У вас машина зламалася? Чи, може, колесо пробило? – продовжував допитуватися Іван, намагаючись зрозуміти, в чому справа.

Вона все ще мовчала, а потім тихо й гірко заплакала ще голосніше.

– Слухайте, на землі сидіти не можна! Ви ж застудитеся. А плаття? Ви ж так його зіпсуєте! – Іван оглянув її сукню, повну складок і прикрас, і додав: – Ви, мабуть, щойно з весілля?

Нарешті, дівчина повільно підняла голову. Її очі були червоними від сліз, а голос – хрипким і тремтячим.

– Привітайте мене, – прошепотіла вона.

– З чим? – обережно запитав Іван.

– У мене… мого нареченого… викрали…

– Що? – перепитав Іван, не впевнений, чи правильно почув.

– Викрали, – повторила вона, ковтаючи сльози. – Просто взяли й забрали. Прямо з-під носа.

– Як це сталося?

– Прямо із ЗАГСу… Ми навіть не встигли розписатися. Під’їхала машина, а за кермом була… вона. Він подивився на мене, потім на неї, і – просто сів до неї в машину. Вони поїхали.

Іван стояв розгублений. Він глянув на її зім’яту фату, яку вона продовжувала тримати в руках, потім на її тремтячі плечі.

– А ви що зробили?

– Що я могла? Я сіла в машину й погналася за ними… Але вони швидко зникли… – Вона зітхнула й обережно кинула фату на землю.

– Ну, не можна ж так! – обурився Іван і поспішив підняти фату з дороги. Він акуратно струсив із неї пил і додав: – І що ви тепер плануєте?

– Залишуся тут. Назавжди. – Її голос звучав холодно й приречено.

– Ну, це як мінімум нерозумно, – сказав Іван, сідаючи поруч із нею.

– А що мені робити? Мене вдома гості чекають, стіл накритий. Всі будуть сміятися. Вони попереджали мене, що він негідник.

– Попереджали?

– Так… Казали, що він гулящий. І я сама це знала. Але все одно вірила. Тепер у мене навіть чоловіка немає, щоб повернутися до них.

– Я не одружений, – раптом сказав Іван, ніби сам того не помітив.

– І правильно. – Вона підняла на нього очі. – Нікому не можна вірити. А мене з ним познайомила подруга. Та сама, яка його й забрала.

– Що?! Подруга?! – Іван виглядав ошелешеним.

– Так. Подруга. Тепер я думаю, що мені треба виїхати в інше місто. Щоб нікого не бачити й нічого не чути.

Іван помовчав, а потім несподівано для самого себе сказав:

– Поїхали зі мною.

– З вами? Але ж ми зовсім незнайомі.

– Тим цікавіше. Іноді доля підкидає такі дивні знайомства, що потім це стає найкращим рішенням.

– Добре. Але спочатку ми заїдемо до моїх родичів. Хочу, щоб вони побачили, що в мене тепер інший супутник.

Іван посміхнувся, хоча сам був трохи розгублений.

– Ну, тоді сідайте в свою машину. Я поїду за вами.

Вона простягнула йому руку:

– Мене звати Марія.

– Іван, – відповів він, потискаючи її долоню.

Вони сіли у свої автомобілі й рушили дорогою, що тепер вела їх до зовсім нового життя.