Віра ретельно прасувала сорочку, коли раптом пролунав дзвінок у двері. Кинувши справу, жінка попрямувала відчиняти. – Доброго дня, чим можу допомогти? – спитала вона, побачивши на порозі молоду незнайомку. – Якщо ви Віра, тоді це я до вас, – без особливих церемоній відповіла дівчина. – Вибачте, але хто ви така? Ми раніше не зустрічалися, – здивувалася Віра, оглядаючи незнайомку. – Я – друга дружина вашого чоловіка, – спокійно промовила гостя, немов повідомляла щось звичне. – Це якась помилка! Я – дружина Віктора, – впевнено заперечила Віра, відчувши, як у грудях стислося від несподіванки. – Помиляєтеся якраз ви, – з ноткою насмішки відповіла дівчина, ледь помітно всміхнувшись. Віра завмерла, вдивляючись у незнайомку, наче намагаючись зрозуміти сенс її слів. Час ніби зупинився, а в голові роїлися питання, жодне з яких не мало відповіді.

 

Віра була симпатичною, але дуже скромною дівчиною. У той час як її подруги вже в школі почали фліртувати й зустрічатися з хлопцями, вона залишалася осторонь. Її єдиний досвід романтики обмежився кількома прогулянками з однокласником Андрієм, який швидко зник з її життя.

Після школи Віра вступила до технікуму, а згодом знайшла роботу диспетчером в автопарку. Її будні були одноманітними: дім-робота, робота-дім. Подруги давно створили сім’ї, виховували дітей, а Віра залишалася одна. Вона була миловидною, з великими карими очима й пишною косою, але трохи повненька та зовсім байдужа до моди. Хто б на таку звернув увагу?

Та згодом один із водіїв автобусів, привабливий і неодружений Віктор, почав помічати Віру. Спершу дівчина не могла повірити, що подобається йому. Але коли він запросив її на побачення, вона була на сьомому небі. Місяць вони гуляли, ходили в кіно й кафе, а якось вирішили зайти до РАЦСу та подали заяву.

Весілля було скромним, а через два роки народилася донька Катруся. Життя здавалось тихим і щасливим, поки одного дня Віра не відкрила двері молодій дівчині з округлим животом.

– Добрий день, чим можу допомогти? – запитала вона.

– Якщо ви Віра, то це вам, – відповіла незнайомка.

– Вибачте, але хто ви така?

– Я кохана вашого чоловіка, і скоро він стане батьком мого сина, – холодно промовила дівчина.

Віра не стала чекати пояснень від чоловіка. Забравши доньку, вона поїхала до матері в сусіднє місто, вирішивши залишити Віктора назавжди.

Минуло 15 років.

Алла, нинішня дружина Віктора, проводила вихідний удома, поки чоловік був на роботі, а діти – у школі й садочку. У її двері несподівано подзвонили.

– Так, слухаю?

На порозі стояла молода дівчина.

– Ви – Алла Ігорівна? Мене звати Катя.

– Що вам потрібно? – насторожилася Алла.

– Думаю, настав час поговорити. Віктор давно мене любить, але боїться сказати вам правду. Я вагітна, і прийшла попросити вас відпустити його.

– Ви в своєму розумі? Ми разом 15 років, у нас троє дітей, – Алла дивилася на дівчину з недовірою.

– Ви ж у свій час не задумалися про його доньку й дружину, коли забирали Віктора собі. Життя повертає борги.

– Послухайте, дівчино, – Алла різко глянула на Катю, – боротися я буду. Мій чоловік нікуди не піде.

Катя розкрила плащ, показуючи животик.

– Побачимо, хто переможе, – усміхнулася вона й пішла геть.

Алла опустилася на стілець.

– Отакої! – прошепотіла вона.

Катя сіла на лавку біля тролейбусної зупинки й вийняла подушку з-під плаща.

– Добре зіграла, – усміхнулася вона сама до себе.

Катя згадала свою маму. Вона була трирічною, коли Віктор залишив їх. Мама не подала на аліменти, залишилася одна й виховувала доньку сама.

Катя виросла талановитою, вступила до театрального інституту й тепер вирішила показати, що таке справедливість.

– Нехай вони тепер думають. Якщо бумеранг не прилітає сам, іноді його треба запустити, – сказала вона собі, сіла в тролейбус і поїхала, задоволена своїм маленьким спектаклем.