Ніна повернулася додому після важкого дня, ледве переставляючи ноги від втоми. Відчинивши двері, вона зайшла в квартиру, автоматично увімкнула світло в коридорі й застигла. Її серце застукало сильніше, і в ту ж мить вона вискочила назад, стоячи перед дверима, мов паралізована. – Щось не так… – прошепотіла вона, переводячи подих. Злякано піднявши очі, Ніна поглянула на номер квартири. “Так, це ж моя квартира”, – переконала себе вона, мимоволі повторюючи ці слова, ніби вони могли щось змінити. Ніна обережно повернулася всередину, вдивляючись у знайомий простір. Коридор виглядав звичним, але в ньому було щось, що вибивалося із загальної картини. Вона оглядала кожну деталь, і раптом все стало на свої місця. – Так ось у чому справа… – пробурмотіла Ніна, полегшено зітхнувши.

 

Ніна нервово витерла сльози, ледь стримуючи обурення.

– Як вона могла?! Навіть не спитала, не порадилася! Увірватися в чужу квартиру й наводити там свої порядки, наче це її дім! Жодної поваги! Господи, за що мені все це? Все життя з нею носилася, а ось її вдячність!

Її, бачте, моє життя не влаштовує! На своє подивилася б! Сидить у своїй квартирці й думає, що щастя зловила.

Ні чоловіка нормального, ні серйозної роботи — якась віддалена праця за комп’ютером. Як вона взагалі живе?

А ще повчає мене, як треба жити! Та я вже давно пройшла те, про що вона лише починає думати!

Ці думки підняли Ніну з крісла. Вона направилася на кухню, поставила чайник і стала біля вікна, дивлячись на святкове місто, що мерехтіло вогниками. Сльози знову набігли.

– Усі люди, як люди, готуються до Нового року, – пробурмотіла Ніна, – а в мене жодного свята… Одна, як перст…

Чайник засвистів, але Ніна була так занурена у спогади, що навіть не почула цього…

Їй було лише двадцять, коли мама, вже у свої 45 років, народила Наталку. Ніна тоді здивувалася: навіщо така морока?

– Не хочу, щоб ти залишилася зовсім одна, – пояснила мама. – Це так добре, коли в тебе є сестра. Ти потім зрозумієш.

– Я і зараз розумію, – байдуже відповіла Ніна. – Тільки врахуй, що возитися з нею я не буду. У мене своє життя.

– Немає в тебе тепер свого життя, – усміхнулася мама.

Ці слова стали пророчими. Коли Наталці було всього три роки, мами не стало. Батька теж не було в живих, тож усі турботи про сестру лягли на Ніну. По суті, вона стала Наталці матір’ю.

Заміж Ніна так і не вийшла, хоч Наталка ніколи не була цьому причиною. Просто не зустріла “того єдиного”.

Вся її молодість пройшла між роботою, домом і турботами про сестру. Вона виховала Наталю, допомогла здобути освіту, поставила на ноги.

Наталя виросла зовсім іншою: життєрадісною, легкою на підйом. В її квартирі завжди було просторо й чисто. На відміну від Ніни, яка перетворила свій дім на склад. Старі речі, які давно втратили цінність, вона ніяк не могла викинути.

Наталя не раз намагалася умовити сестру на зміни:

– Давай зробимо ремонт, переберемо речі, звільнимо простір.

– Я нічого не викидатиму, – незмінно відповідала Ніна.

Тож Наталя вирішила діяти самостійно. За тиждень до Нового року вона з нареченим Миколою зробила Ніні сюрприз: поклеїла нові шпалери в коридорі.

…Коли Ніна повернулася додому, вона не впізнала свій коридор. Шокована змінами, жінка одразу зрозуміла, чиїх це рук справа.

– Наталя! Як ти посміла? – викрикнула вона в телефонну слухавку, не даючи сестрі й слова сказати.

Через пів години Наталя прийшла.

– Це що за самоуправство? – зустріла її Ніна.

– Я ж хотіла зробити тобі приємне, – розгублено пояснювала Наталка.

Сварка переросла в образи, і Наталка пішла, ображена до сліз.

Ніна довго думала над тим, що сталося. Розглядаючи нові шпалери, вона раптом помітила, як світло й просторо стало в коридорі.

– Наталка мала рацію… – прошепотіла вона.

Телефон задзвонив. Це була Наталя:

– Пробач мені, Ніночко. Я хотіла тільки добра.

– Що ти, дівчинко моя, це ти мене прости, – відповіла Ніна. – А шпалери просто чудові. Після свят почнемо розбирати мій мотлох, якщо ти не проти.

– Звісно, допоможу з радістю!

– А що на сьогодні? Як Новий рік зустрічатимемо?

– У нас все готово! Збирайся, Микола скоро за тобою заїде!

Дивлячись на святкове місто, Ніна посміхалася:

– Дякую тобі, матусю, за сестру.