“Ти ще тут” Іди, Аню, додому! Ти ж заміж вийшла, отже, тепер це твоє життя — до нас більше не навідуйся! — холодно відповіла рідна мати, коли дочка з’явилася, щоб поділитися своїми сльозами та переживаннями.

 

Я народилася в сім’ї, де дітей було п’ятеро. Я була майже найстаршою — переді мною лише один брат. Батьки постійно були зайняті своїми проблемами та турботами про те, як прогодувати велику сім’ю. Розмов про наші дитячі хвилювання чи теплі прояви любові практично не було. Я виросла сама по собі, без особливого тепла чи ласки.

Коли у 18 років я сказала батькам, що виходжу заміж, це майже нікого не здивувало. Ніхто особливо не намагався мене зупинити чи запитати, чому я вирішила так рано створити сім’ю. Мій вибір упав на Віктора — хлопця, який нещодавно повернувся з армії. Я тільки-но закінчила школу, ще навіть не встигла подумати про своє майбутнє, як усе раптово змінилося. Наш роман розвивався стрімко, і я дізналася, що вагітна. Віктор запропонував одружитися.

Одного вечора за вечерею я наважилася повідомити новину своїм батькам. Було страшно, адже я не знала, як вони відреагують на те, що їхня старшокласниця стала майбутньою мамою та збирається заміж.

— Мамо, тату, у мене є важлива новина, — почала я невпевнено.

— Що таке, Аню? Може, заміж зібралася за свого Вітька? — пожартувала мама.

— Так, мамо. Все правильно. Я вагітна, і ми з Віктором вирішили одружитися, — випалила я, опустивши очі.

— Оце новина… — батько відсунув тарілку й подивився на мене.

Я очікувала всього: що батьки почнуть мене відмовляти, адже мені тільки 18 років, а потрібно вчитися, будувати майбутнє. Думала, вони захочуть познайомитися з Віктором ближче, зрозуміти, чи можна довірити йому моє життя.

— Ну, заміж — так заміж, — лише сказала мама і продовжила вечеряти.

У мене склалося враження, що батькам байдуже. Можливо, навіть зраділи, що тепер у домі буде на одного рот менше.

Весілля ми зіграли восени, а взимку я народила синочка Сашу. Ми з Віктором оселилися у його домі, де він жив із матір’ю. Його батько залишив сім’ю ще давно. Мама Віктора була дуже доброю жінкою. Дізнавшись про вагітність, вона стала піклуватися про мене так, як ніхто до цього. Вона сама купила все для малюка, адже чекала на онука, здається, більше, ніж я.

Однак наше сімейне життя почало давати тріщину ще з самого початку. Ми були занадто молоді. Віктору хотілося проводити час із друзями, відпочивати після роботи. Я ж хотіла уваги, адже тепер ми — сім’я.

— Нам потрібно з’їздити в місто, купити речі для пологового будинку, — говорила я чоловікові.

— З’їдь із мамою, вона знає, що потрібно. Я дам гроші, — відмахувався Віктор.

— Але мені хочеться вибрати щось разом із тобою…

— Це жіночі справи, мені до цього байдуже, — відповідав він.

Його байдужість була для мене болючою. Ми часто сварилися. Свекруха мовчала, але завжди була на моєму боці.

На восьмому місяці вагітності мене поклали в лікарню через загрозу передчасних пологів. Моя мама лише раз принесла передачу, чоловік дзвонив дедалі рідше, а свекруха приходила майже щодня, привозила їжу, підтримувала мене.

Народився наш син. Відносини з Віктором ставали дедалі гіршими. Він майже не приділяв уваги ні мені, ні синові. Врешті-решт, після чергової сварки, я зібрала речі й повернулася з сином до батьків.

— Ти що, збожеволіла? — зустріла мене мама. — Повернешся до чоловіка! Вийшла заміж — терпи.

Я відчувала себе чужою в рідному домі. Коли заколисувала сина, у двері постукали. Це була свекруха.

— Дівчинко моя, збирайся додому. Це твій дім. Я тебе не залишу.

І саме свекруха стала для мене тією людиною, яку я могла назвати мамою. Вона мене оберігала, любила і підтримувала, на відміну від моєї власної матері.