Лариса вже майже заснула, як раптом різкий дзвінок телефону змусив її підхопитися. Тихенько вставши, щоб не розбудити інших, вона взяла слухавку. – Мамо? – здивувалася вона, почувши знайомий голос. – Господи, ти розумієш, котра година? Щось сталося? – А ти думала, я не дізнаюся? – голос матері звучав обурено. – Чоловіка покинула? Я ж знала, що так буде. Уся в свого батька! – Ти дзвониш мені серед ночі, щоб обговорювати батька? – злісно прошипіла Лариса. – Ні, доню, тут таке коїться, що я навіть не знаю, як почати, – зітхнула мати.Лариса застигла, намагаючись усвідомити почуте. Її серце стислося, і вона вже не могла залишатися спокійною. Слухаючи уривчасту розповідь матері, вона поспіхом вдягалася, готуючись вирушити негайно.

 

Лариса, вдивляючись у дзеркало, завжди бачила в ньому довге обличчя, тонкі губи й холодні сірі очі. Її зовнішність не вражала, принаймні її саму. Хіба що густе чорне волосся було тією рисою, яку вона вважала привабливою. Мати ж навпаки запевняла, що її краса витончена й шляхетна, але слова ці звучали як натягнута втіха. Лариса їм не вірила.

Її дитинство пройшло в невеличкому містечку. Батька вона не пам’ятала: він зник із їхнього життя ще до того, як вона почала говорити. Усе, що лишилося від нього, – кілька старих фотографій, на яких він усміхався молодий, життєрадісний. Але дядько Роман, мамин брат, майже замінив їй батька. Він часто грав із нею в дворі, брав на прогулянки й навіть дозволяв допомагати лагодити машину.

Однак часи змінилися, коли мати познайомилася з чоловіком на ім’я Володя. Він швидко став частим гостем у їхньому домі, а згодом і переїхав до них. Спочатку Лариса його терпіла, але з часом побачила в ньому лише джерело нескінченних проблем. Він не працював, любив випити, постійно конфліктував із матір’ю. Врешті-решт, коли їй було 15, Лариса наважилася прямо сказати матері, що якщо Володя не піде, вона не залишиться в цьому домі. Мати вибрала доньку.

Після того чоловіки зникли з їхнього життя, але й мати змінилася. Вона стала більш замкнутою, часом випивала, щоб забутися. Та це не тривало довго: як тільки Лариса закінчила школу, мати знайшла нову роботу і зосередилася на майбутньому доньки.

Лариса вступила до університету, де зустріла Миколу. Він був простим хлопцем – стриманим, надійним, турботливим. Його доброта й щирість зачарували її, і через кілька років стосунків він зробив їй пропозицію. Вони одружилися й переїхали до його матері. Квартира була маленькою, і життя втрьох швидко почало тиснути на Ларису. Їй не вистачало приватності, свободи. Зрештою, любов перетворилася на звичку, а дні стали одноманітними.

Одного разу на роботі вона зустріла Максима – успішного, харизматичного чоловіка, котрий відразу проявив до неї інтерес. Його увага розбурхала Ларису. Вона відчула, що живе по-справжньому, знову мріє, бажає. Їхній роман розгорівся стрімко, і незабаром вона вирішила залишити Миколу, переїхавши до Максима.

Однак швидко з’ясувалося, що нові стосунки не такі вже й ідеальні. Максим був самозакоханим, і хоч вмів зачарувати, в його житті майже не було місця для Лариси. Вона почала відчувати порожнечу.

Коли їй повідомили, що Микола серйозно хворий, Лариса не замислюючись вирушила до нього. Вона бачила, як він зберігав гідність навіть у хворобі, і це розчулило її. Підтримуючи його під час лікування, вона згадала, чому покохала його. Микола пробачив їй, хоча їй самій було важко пробачити себе.

Їхнє спільне життя почало відроджуватися. Мати Лариси, до речі, також знайшла своє щастя: вона знову почала спілкуватися з Романом, який давно був їй небайдужий. Роман запропонував молодій сім’ї переїхати до його просторої квартири. Це був новий початок.

Лариса намагалася стати кращою дружиною, берегти те, що втратила й повернула. Незабаром вона дізналася, що вагітна. Радість охопила не лише їх із Миколою, але й усю родину. Лариса зрозуміла, що справжнє щастя не в пристрасті чи яскравих подіях, а в тих, хто поруч, і в любові, яку не треба завойовувати, бо вона вже є.