 |
Вона жила через дорогу, і хоча її будинок був доглянутим, створювалося враження, ніби він порожній. Вікна завжди були щільно завірені, світло горіло тільки в одній кімнаті, і ніхто ніколи не бачив, щоб хтось заходив чи виходив.
Одного разу, коли я поверталася з магазину, побачила, як вона стоїть біля свого двору, важко дихаючи, а в руках тримає пакети, які явно були для неї занадто важкі. Я підійшла, щоб допомогти.— Дякую… — тихо сказала вона, приймаючи мою допомогу.Її голос був тремтячим, а погляд — неспокійним. Я помітила темні кола під очима, ніби вона давно не спала.— Ви тут давно живете? — запитала я, щоб підтримати розмову.
Вона трохи затрималася з відповіддю, ніби вагалася, чи варто взагалі щось говорити.— Колись… давно… — прошепотіла вона і швидко попрямувала до свого будинку.З цього моменту моя цікавість до неї тільки зросла. Я почала звертати більше уваги на її будинок.
Уночі звідти іноді лунали дивні звуки, схожі на приглушені розмови або шурхіт. А ще через кілька днів я помітила, що вона виходить лише в певний час — коли на вулиці нікого немає.Якось уночі я прокинулася від того, що надворі щось гучно грюкнуло. Виглянувши у вікно, я побачила, як сусідка швидко зачиняла хвіртку, а її руки тремтіли. На секунду вона підняла голову, і мені здалося, що її очі наповнені панікою.А потім вона зникла.
Поліція нічого не пояснила детально, але вони забрали деякі речі з її будинку. Я не знаю, що сталося з нею і чи вона в безпеці. Але її останній погляд, який вона кинула мені через вікно перед зникненням, ніби просив: «Не забувай мене».
💬 Чи доводилося вам зустрічати людей, які приховують свою справжню історію? Як би ви вчинили на моєму місці?
Коментарі
Дописати коментар