Ти гадаєш, я повірю, що квитанцію з крамниці ти викинула випадково? Знову, напевне, витратила гроші на якусь непотрібну річ і тепер боїшся признатися? Годі вже розтринькувати мої заощадження! Ти сидиш у мене на шиї, не працюєш – то будь ласка звітувати за кожну витрачену гривню!

 

— Ти гадаєш, я повірю, що квитанцію з крамниці ти викинула випадково? Знову, напевне, витратила гроші на якусь непотрібну річ і тепер боїшся признатися? Годі вже розтринькувати мої заощадження! Ти сидиш у мене на шиї, не працюєш – то будь ласка звітувати за кожну витрачену гривню!

Наталії нещодавно виповнилося тридцять п’ять. Ще якихось десять років тому, до заміжжя, жінці пророкували блискучу кар’єру юриста. Наталія закінчила престижний університет і вже у двадцять чотири роки виграла свою першу судову справу. З Дмитром вона познайомилася на весіллі спільних приятелів: він був товаришем нареченого, а Наталія – подружкою нареченої. Букет, до речі, зловила саме вона.

До одруження Наталія навіть не підозрювала, що її Дмитро відрізняється суворим норовом. Під час залицяння він ніколи не говорив дівчині грубощів, був чемним, уважним та дбайливим. Працював у фінансовій установі, мав власне помешкання та автомобіль. У Наталії теж була своя квартира. Правда, дісталася вона дівчині у спадок від її батьків.

Весілля відгуляли влітку. Дітей Наталія планувала завести згодом, але доля розпорядилася інакше. У жовтні жінка повідомила чоловікові, що вони скоро стануть батьками. На той час Наталія працювала у приватній юридичній фірмі. Коли минуло п’ять місяців вагітності, Дмитро наполіг на її звільненні. Чоловік не хотів, щоб вона на такому терміні ходила на роботу.

У подружжя народився хлопчик. Сина назвали Юрчиком. Дмитра після народження малюка підвищили на посаді. Наталія помітила, що, отримавши крісло фінансового директора, чоловік став надміру ощадливим. Не бережливим, а саме скупим. Він почав особисто планувати сімейний бюджет, ретельно підраховувати витрати на харчі, комунальні платежі та навіть дрібні жіночі потреби.

Купувати собі одяг Наталія могла тепер не частіше одного разу на квартал, і то, якщо річ вилиняла чи втратила вигляд після прання. Таку вже “на люди” не вдягнеш. Велику побутову техніку купували зрідка і виключно за крайньої потреби. Наприклад, чоловік вважав, що придбання посудомийної машини – це зайва витрата грошей. Тарілки, чашки та виделки можна помити і руками.

Дмитро тепер відкладав кожну “зайву” копійку. Чоловік загорівся думкою придбати ще одні апартаменти – нерухомість можна буде здавати в оренду й мати додатковий пасивний дохід. Наталії було наказано обов’язково приносити квитанції з магазинів. Дмитро вклеював їх у спеціальний записник і кожного місяця виводив загальну суму витрат.

Слід визнати, що хоч би як там було, на синові Дмитро не заощаджував. Наталія не могла збагнути, чому для сина Дмитро не шкодував нічого. Певно, дуже любив дитину. Маленький Юрчик мав найкращі іграшки, одяг, відвідував елітний центр раннього розвитку. До чотирьох років хлопчик знав напам’ять таблицю множення, вільно множив та ділив числа й активно вивчав англійську.

Свою квартиру Наталія після весілля, одразу ж, як переїхала до чоловіка, здала в оренду. Спочатку гроші від квартирантів вона використовувала для себе, згодом почала відкладати. Тепер Дмитро зажадав від Наталії внести її “скарбничку” на його особистий банківський рахунок. Він хотів, так би мовити, “об’єднати капітали”.

Нехай кошти від оренди Наталіїних апартаментів теж йдуть на добру справу – так швидше вдасться назбирати на ще одну квартиру.

Жінка не розуміла, навіщо Дмитру ще одна квартира, але чоловік уперто твердив, що зараз нерухомість – це найнадійніша інвестиція. Що житло з кожним роком лише дорожчатиме. Якщо раптом трапиться непередбачене, можна буде продати квартиру і розв’язати усі проблеми. З кожним днем Наталії ставало все важче терпіти ці постійні прискіпування. Якось за сніданком Дмитро розпочав розмову з дружиною:

— Люба, я вже давно обіцяв почастувати приятелів з нагоди підвищення. Гадаю, завтра запросимо до нас Богдана, Миколу і Романа. З дружинами, звісно. Напиши мені список, що потрібно купити до столу, я сьогодні після роботи заїду до крамниці.

— Гаразд, зараз напишу. Ти їж сніданок, а то омлет вистигне.

— Ти не поспішай зі списком. Уважно продумай меню, все зваж. Перекинеш мені потім список у месенджер.

— Звичайно, як скажеш. Одразу спитаю: страви готувати прості, без особливих витребеньок?

— У якому сенсі?

— Який бюджет ти виділяєш на це святкування?

— Ну, хотілося б особливо не витрачатися. Ти напиши, а я там перегляну, виберу. Треба ж не осоромитися перед друзями, бо подумають, що у фінансового директора такої компанії на столі дешева їжа.

Наталія, як і обіцяла, до обіду відправила чоловікові орієнтовний перелік продуктів. Увечері Дмитро зателефонував і почав кричати на дружину:

— Наталю, знову ти за своє! Звідки в тебе оці панські замашки? Скажи мені, навіщо тобі оті креветки?

— До салату їх треба покласти, любий. До цезаря. Ти ж сам хотів перед друзями враження справити. Мені байдуже, я можу вам звичайних магазинних пельменів відварити і з майонезом подати.

— А ковбаси аж два види навіщо?

— Дмитре, одна – для салату, а інша – як нарізка до столу. Втім, якщо хочеш зекономити, пошукай готову ковбасну нарізку. Там грамів двісті вийде.

Дмитро ввечері привіз продукти і ще довго бурчав, що довелося витратити аж чотири тисячі гривень на один лише вечір. Наталія мовчала, не бажала провокувати сварку.

Жінка дуже намагалася, щоб чоловікові та гостям сподобалися приготовані нею страви. Навіть дружини Дмитрових друзів гідно оцінили кулінарний хист Наталії і почали розпитувати рецепт пікантних яловичих ребер та фірмового соусу до них.

З кожним разом суми, які Дмитро виділяв Наталії на її особисті потреби, ставали все меншими й меншими. Жінка вирішила готуватися до виходу на роботу. Коли Юрчикові виповнилося п’ять років, Наталія попросила чоловіка найняти для сина няньку:

— Дмитре, а навіщо нам няня? Хіба я не можу дати раду Юрчику? Син росте спокійним, вередує вкрай рідко, хіба що коли хворіє. В їжі зовсім не перебірливий. Ти вважаєш, я сильно виснажуюсь?

— Та справа зовсім не в цьому. Я планую найближчим часом вийти на роботу. Боюся, що за час декретної відпустки розгубила усі професійні знання та навички. Мені потрібна практика, розумієш? Я вже фахові терміни почала забувати!

— Годі вигадувати дурниці. Я працюю, цього цілком достатньо. Ти хочеш, щоб із нашим сином проводила час чужа людина? Федя ж зовсім маленький, він тебе швидко забуде!

— Дмитре, я ж не збираюся бути відсутньою вдома цілими днями і ночами. Мені потрібно хоча б на пару годин виїжджати, наприклад, у другій половині дня.

— Ні, Наталю. Я вважаю, що на роботу тобі виходити ще зарано. Давай, нехай Юрчику виповниться хоча б років шість, піде до школи, і тоді ми повернемося до цієї розмови, добре?

— Ні, Дмитре. Я хочу заробляти власні гроші. Хочу мати свої кошти, за які можу купувати собі все, що забажаю. А ти відкладай свої, збирай на квартиру.

— Я вже сказав, що на роботу ти не вийдеш ще мінімум два роки. Крапка!

— У такому разі гроші від здачі МОЄЇ квартири я залишатиму собі.

— Це твій внесок у наш сімейний бюджет. Ці кошти ми теж будемо відкладати, а ти все одно витратиш їх на чергову дурницю.

Вести діалог із Дмитром було марно. У Наталії з кожним днем наростало бажання розірвати стосунки, але піти від чоловіка-скнари поки що не могла: роботи не було, утримувати себе та сина не було за що. Потрібно було терміново виправляти ситуацію. Наталія вдалася до хитрощів, щоб повернути собі орендні гроші і знову почати їх накопичувати. Насамперед жінка домовилася з квартирантами.

Вона попросила орендарів зателефонувати Дмитру і сказати, що вони планують з’їжджати. Тарас і Оксана винаймали її квартиру вже п’ять років, тому, не розпитуючи зайвих подробиць, погодилися виконати прохання. Можливо, молоді люди здогадувалися про негаразди в родині орендодавців, адже кошти тепер надходили на рахунок Дмитра, а не самої Наталії, як раніше.

Дмитро приїхав увечері додому розлючений. От тобі маєш, з-під носа у нього вислизали пʼятнадцять тисяч гривень щомісячного доходу.

— Наталю, тобі квартиранти телефонували?

— Ні, а що? Вони ж тепер до тебе звертаються, ти ж сам так вирішив.

— З’їжджають вони, уявляєш! Добре, хоч вчора оплатили за останній місяць проживання. Ось, мінус тепер від щомісячного заробітку.

— Не переймайся, знайдемо інших пожильців.

— Я не маю часу вирватися з роботи, тому, поки Юрчик буде на заняттях у центрі розвитку, з’їзди туди і перевір все.

— Звісно, як скажеш.

— І ще сфотографуй кімнати. Треба терміново розмістити оголошення про здачу квартири. Сьогодні ж увечері оголошення складемо.

На такий обман Наталія зважилася на свій страх і ризик. Жінка розуміла, що довго дурити Дмитра їй не вдасться. У Наталії в запасі було максимум два-три місяці – за цей час жінка сподівалася знайти роботу і назбирати хоч якусь суму на перший час. Після розлучення ці кошти їй конче знадобляться. Тарас та Оксана теж збиралися переїжджати – родина придбала власне житло в їхньому рідному місті.

Кімнати Наталія сфотографувала. Дмитро вирішив підняти ціну за оренду і в оголошенні вказав не пʼятнадцять тисяч, а двадцять пʼять. Звісно, охочих винайняти звичайну квартиру з далеко не новим ремонтом за таку ціну не знайшлося. Дмитро свято вірив, що апартаменти просто стоять порожні.

Його жадібність тільки зміцнила рішення Наталії розірвати стосунки зі скнарим чоловіком. Повернувшись з крамниці, Наталія розпакувала продукти і навмисне викинула квитанцію разом із пакуванням від круп та цукерок.

Не побачивши чека на столі, Дмитро розійшовся не на жарт:

— А щоб ти зараз же дістала квитанцію зі сміттєвого відра! – чоловік показав пальцем на відро для сміття, – ти навмисне позбулася його, щоб приховати свої зайві витрати? – обличчя його спотворилося від злості.

Перебираючи брудні очистки від овочів та використані чайні пакетики, Наталія розплакалася від образи. Такого приниження вона не відчувала за все життя.

Після цього випадку Наталія вирішила діяти рішуче. Спочатку жінка зв’язалася з керівником юридичної фірми, в якій працювала ще до заміжжя. Віктор Павлович дзвінку зрадів. Наталія попросила залишити за нею вакансію та пообіцяла за пару місяців вийти на роботу.

Жінка розмістила на відомому інтернет-порталі оголошення: “Юридичні консультації в режимі онлайн. Допоможу професійно скласти позовну заяву до судових органів, надам консультацію, як правильно оформити необхідні документи. Працюю без попередньої оплати. Оплата за фактом виконаної роботи”.

Перші два тижні дзвінків від потенційних клієнтів не було. Люди звикли до особистих зустрічей з юристом, для багатьох віддалений формат був незвичним. Наталія ж не гаяла часу, активно надолужувала згаяне, читала фахову літературу, переглядала блоги відомих юристів-практиків, в яких докладно аналізувалися цивільні та кримінальні справи.

Згодом з’явився і перший клієнт, жінка доклала максимум зусиль, щоб детально відповісти на питання, що його цікавили. Клієнт залишився задоволений наданою консультацією і пообіцяв рекомендувати фахівця усім своїм друзям та знайомим. “Сарафанна пошта” спрацювала, і у Наталії значно збільшився потік замовлень. За місяць їй вдалося заробити непогані кошти.

За три місяці охочих винайняти квартиру Наталії так і не знайшлося. Дмитро почав наполягати на тому, що нерухомість слід продати, а виручені від продажу гроші додати до його накопичень та придбати просторішу квартиру у престижному районі міста. Мовляв, таке житло точно вдасться вигідно здати в оренду.

Наталія зрозуміла, що час діяти рішуче. Тарас і Оксана звільняли квартиру вже через два дні. Наталія з’їздила до банківської установи, відкрила особисту картку і перевела на неї усі зароблені гроші та “орендні” за власну квартиру. Тепер її нічого не пов’язувало з Дмитром.

У день від’їзду, в останній раз готуючи чоловікові сніданок, Наталія з непритаманною для неї холоднокровністю повідомила:

— Мені набридло жити з тобою. Я хочу розлучитися.

Дмитро, абсолютно не очікуючи такого повороту подій, ледь не захлинувся яєчнею.

— Ти що верзеш? Яке ще розлучення? Хто тобі його дасть?

— А хто мені може його не дати? Ти забув, хто я за фахом? Я звернуся до суду, і нас розведуть. Навіть якщо тобі вдасться вмовити суддю і випросити час на примирення, під час повторного засідання я все одно наполягатиму на розлученні. І моє клопотання буде задоволено.

— Ах, ось воно що! Жити зі мною розхотілося? То йди, я тебе не тримаю. Юрчика залиш, і можеш забиратися.

— Ти що таке кажеш! Невже зовсім нічого людського не лишилося? Син поїде зі мною. Бо я його мати. Шкідливих звичок не маю, зате маю власне житло та стабільну роботу. Як гадаєш, кому суд віддасть дитину?

— Ти що, заздалегідь все спланувала? І коли ти встигла вийти на роботу?

— Віктор Павлович згоден взяти мене до себе в фірму. Квартира, як ти пам’ятаєш, вільна, тож ми з Юрчиком переїжджаємо туди вже сьогодні.

— Спробуй тільки забрати від мене сина! Я звернуся до правоохоронних органів і напишу на тебе заяву! Так і зазначу, що ти викрала дитину.

— Дмитре, ти при здоровому глузді? Я ж Юрчикові рідна мати, як я можу викрасти власну дитину! Хіба мене позбавлено батьківських прав?

— У мене зараз немає часу на ці розмови. Дочекайся мене ввечері, тоді все обговоримо.

Дмитро повернувся додому вже в порожні апартаменти. Поїхав до колишньої дружини у її квартиру, але двері йому так ніхто і не відчинив.

Розлучили їх на першому ж судовому засіданні – Дмитро здався і погодився на розірвання шлюбу. До суду щодо позбавлення Наталії батьківських прав він все ж таки звернувся, але, цілком очікувано, програв судовий процес. Після чергової “поразки” добровільно погодився виплачувати аліменти на утримання дитини. Наталія не стала перешкоджати побаченням сина з батьком. Тепер жінка відчувала себе абсолютно вільною та щасливою, ніхто її більше не контролював і не принижував.

фото ілюстроване