— Ну, подруго, налякала ж ти нас усіх! Що це ти надумала, Маріє? Чого терпіла стільки часу? А якби не встигли тебе довезти?

 

— Ну, подруго, налякала ж ти нас усіх! Що це ти надумала, Маріє? Чого терпіла стільки часу? А якби не встигли тебе довезти?

Марія, ще дуже слабка після перенесеної операції, лежала на ліжку бліда, з синюватими губами й ледве посміхалася.

— Вибач, Світлано. Я й сама не знала, що так усе вийде. Скрутило ось раптово, думала, що все, прийшла стара з косою. Ну нічого, все обійшлося, слава Богу. Зараз полежу трохи, та випишуть. Ніколи мені тут відпочивати, бабуся вдома. Як Ігор з нею впорається? Вона ж останнім часом дуже вибаглива стала.

— Все добре вдома, Марійко. Навіть і не переживай. Бабуся жива, майже здорова, з рум’янцем на щоках. Сита, помита, переодягнена, і трохи буркотлива.

— Спасибі тобі, Світланко! Я твоя боржниця.

— Ой, та дякую! А мені за що? Це все Ігор твій. Не чоловік, а золото! Я завжди знала, що він у тебе з усіх боків позитивний, а тут і зовсім заповажала його. Я тут, розумієш, біжу, спотикаюся, супчик у баночці несу, думаю, що нещасна старенька лежить там мокра, холодна, голодна, та глибоко нещасна, а там! На весь під’їзд супом пахне, бабуся лежить чистенька, суха, сита і задоволена. Тож даремно я поспішала. Ігор усе сам зробив, без мене.

— Як сам? І памперс бабусі сам поміняв?

Світлана, витріщивши очі, активно закивала головою.

— Сам, Марійко, сам! Ти уявляєш? Я йому ще така кажу прямо з порога, мовляв, зараз тільки руки помию, бабусю перевдягну і нагодую, а він мені заявляє: “Не метушись, Світлано, усе в нас гаразд. Я обід приготував, бабусю переодягнув, нагодував. До кінця тижня відгули взяв, а там видно буде, впораємося.” Я ще не повірила, питаю, мовляв, як це ти її переодягнув? Вона ж, крім Марії, нікого до себе не підпускає з цією справою, а він мені спокійно так каже: “Ми з бабусею домовилися.” Я зайшла до неї, і справді, чистенька, сита. За тебе переживає, плаче, хвилюється. Я її заспокоїла, сказала, що все добре буде.

Марія втомлено заплющила очі. Так незручно перед Ігорем! Підвела вона його, довелося йому в доглядальниках у бабусі бути. Але ж коли дзвонив він їй, навіть словом не обмовився, що сам бабусю і мив, і переодягав. Марія ще запитала, мовляв, Світлана заходила? Обіцяла допомогти. Сказав, мовляв, так, забігала Світлана, все добре, не хвилюйся, впоралися. І з бабусею Марія розмовляла, та теж слова не сказала, усе переживала за неї, Марійку.

Марія з 10 років із бабусею жила. Спочатку, звичайно, з мамою і татом, а потім батьки раптом зрозуміли, що їхній шлюб був помилкою.

Батько після розлучення подався в далекі краї на заробітки, та так там і осів. Гроші, щоправда, справно надсилав, перший час ще приїжджав, а потім одружився, і немов забув про те, що доньці, окрім грошей, ще й любов батьківська потрібна. І про матір свою забув, у якої Марія жила.

Мати Марії теж недовго засмучувалася, швидко знайшла нового чоловіка, і Марія ніби як відійшла на другий план. Ну є вона і є. Часто гостювала в бабусі, а потім мама з новим чоловіком раптом вирішили, що набридло їм жити в маленькому містечку, хочеться тепла і сонечка, і рвонули до моря. Так вийшло, що після того, як батьки розлучилися, не знайшлося місця дівчинці в нових сім’ях, і Марія остаточно оселилася в бабусі.

Бабуся тоді одразу сказала: “Подобається, не подобається, терпи. Жити нам тепер удвох, тож домовляємося одразу, що в усьому одне одному допомагаємо, бо більше допомоги нам із тобою чекати нізвідки.”

А Марія й не проти була. З бабусею завжди було легко і спокійно. Вона хоч і сувора була, але справедлива.

Коли Марії стало погано, вона не одразу звернулася до лікарів. Усе сподівалася, що минеться. А коли біль став нестерпним, її вже терміново відвезли на операцію. Ігор, дізнавшись про це, одразу відпросився з роботи й примчав до лікарні. Але лікар його заспокоїв: “Операція пройшла успішно, дружина спить.”

Ігор повернувся додому й, зібравшись із духом, сказав бабусі:

— Ганно Петрівно, Марію прооперували, усе добре. Але їй потрібен час на відновлення, тож ми з вами залишаємося вдвох. Давайте не будемо змушувати її хвилюватися. Або я доглядаю за вами, або будемо чекати допомоги Світлани, коли в неї буде час.

Ганна Петрівна тихо плакала, але розуміла: вибору немає.

— Нічого страшного в цьому немає, — продовжив Ігор. — Ми з вами дорослі люди й повинні розуміти, що в житті бувають різні ситуації. У мого дідуся теж був інсульт, і ми всією сім’єю доглядали за ним. Не переймайтеся, усе буде добре.

Бабуся мовчки кивнула. Ігор розумів: це її мовчазна згода.

фото ілюстроване