Перейти до основного вмісту

“Обіцяв повернутися”: на Полтавщині без батька залишилися дев’ятеро дітей. Відео


Три місяці без батька, чоловіка та сина родина Берлізових із села Ставкове на Полтавщині. Юрій був військовим і загинув у перший день повномасштабної війни. Захищати Україну пішов добровольцем.

На могилу до чоловіка прийшла Марина Берлізова із дітьми. У 38 років вагітна жінка стала вдовою. Її чоловік Юрій загинув на війні з Росією. suspilne.media

“Ми коли про це дізналися, ми були всі разом, тому дітям не довелося пояснювати. Всі і так все зрозуміли. Він 77 днів був безвісти зниклим. Ми вірили і чекали, ми й далі будемо чекати. Бо сказати, що я вірю, – ні, я не вірю до цих пір, що він нас кинув”, — говорить дружина загиблого військового Марина Берлізова.

"Обіцяв повернутися": на Полтавщині без батька залишилися дев’ятеро дітей

Марина із Юрієм виховували дев’ятеро дітей. Після загибелі чоловіка вдова переїхала до свекрухи у село Ставкове.

“Він в дитинстві була дуже золота дитина, маленький був. Все в мене на руках сидів. Він був добрий, ввічливий. Багато спілкувався з друзями, його поважали тут”, — каже мати загиблого військового Надія Берлізова.

“Мій батько був добрим чоловіком. Ми зідзвонилися, коли він перед початком війни поїхав. Я йому зателефонував та говорю: “У вас все добре?”, а він каже “Сидимо в полі, чекаємо наступу”, — розповідає син загиблого військового Владислав Берлізов.

"Обіцяв повернутися": на Полтавщині без батька залишилися дев’ятеро дітей

40-річний Юрій Берлізов пішов на службу добровольцем перед початком до повномасштабної війни. Загинув у перший її день на Харківщині.

“Я тут кричала, все село чуло. Я так кричала, так кричала. Потім приїхали з військкомату, сказали, що завтра привезуть мою дитину”, — говорить мати загиблого військового Надія Берлізова.

"Обіцяв повернутися": на Полтавщині без батька залишилися дев’ятеро дітей

“Він військовий уже сім років. Я йому говорила не йти. Він сказав: “Я дітьми ніколи прикриватися не буду, я військовий, я повинен. Хто, як не ми”. І пішов. Він обіцяв повернутися”, — каже дружина загиблого військового Марина Берлізова.

Найстаршому синові у родині загиблого – 20 років, а наймолодшій доньці – 4. Нині вони підтримують маму та бабусю, каже Марина.

“Наше життя просто перевернулося. В нас немає планів далі. Їх просто немає”, — додає Марина Берлізова.

Поховали загиблого 14 травня у селі Ставкове Зінківської громади, де і народився чоловік.

джерело

Коментарі

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

– Алло. Це Олена? – Так, слухаю вас уважно. – Вас турбує Максим. Я – чоловік коханки вашого чоловіка. Олена застигла, тримаючи в руках пакет із покупками, намагаючись осмислити, хто їй телефонує. Але слова «Коханка чоловіка. Коханка чоловіка» немов ехо відбивалися у голові. – Так, я слухаю, – повторила механічно Олена. – Вас це не дивує? Вам уже відомо? – Так. Ні, тобто. Я хочу сказати, що не розумію, про що ви ведете мову. Хоча ніби й розумію, але не знаю, що вам відповісти, – Олена зовсім розгубилася, плутаючись у думках та словах.

  – Алло. Це Олена? – Так, слухаю вас уважно. – Вас турбує Максим. Я – чоловік коханки вашого чоловіка. Олена застигла, тримаючи в руках пакет із покупками, намагаючись осмислити, хто їй телефонує. Але слова «Коханка чоловіка. Коханка чоловіка» немов ехо відбивалися у голові. – Так, я слухаю, – повторила механічно Олена. – Вас це не дивує? Вам уже відомо? – Так. Ні, тобто. Я хочу сказати, що не розумію, про що ви ведете мову. Хоча ніби й розумію, але не знаю, що вам відповісти, – Олена зовсім розгубилася, плутаючись у думках та словах. Вони напливали хаотично, перемішуючись, не даючи змоги скласти цілісну картину. – Пропоную зустрітися, аби все обговорити, – голос співрозмовника вражав спокоєм і стриманістю. – Згода. Безумовно. Коли? – Хоч зараз. Де ви? Я під’їду. – Ой, я зараз біля крамниці. Мені ще треба придбати кефір. Хоча, ні, навіщо? Це не має значення. Я зараз вийду. Я на розі вулиць Вишневої та Квіткової. Олена глянула на продукти у пакеті. Вони здалися їй несправжніми. Неї...
Дописати коментар
Read more »

“Волю Пташці!”: дівчина з Тернопільщини, яка захищала “Азовсталь”, опинилася у ворожому полоні (ВІДЕО)

Уродженка Тернопільщини Катерина, яку останнім часом частіше називають Пташкою, опинилася в російському полоні. Дівчина своїм співом підтримувала бойовий дух соратників при обороні “Азовсталі”. Зараз вона – в руках ворогів. Про це у Фейсбуці під оприлюдненим відео написала Оксана Ахроменко. “Натрапила на відео, яке боялась побачити… Катруся… Знаю цю дитину напевно років п’ять… Якось, йдучи з репетиції, Катруся розказала мені про її мрію, а я мала необережність підтримати і надихнути її на крок,який кардинально змінив її життя. Чесно?… Відчуваю свою провину в тому, що вона зараз у такій ситуації, що воно опинилась на війні замість того, щоб розвивати свою кар’єру співачки чи актриси, про що ми теж говорили… Але наша Катя у полоні. Буду сподіватися, що це все не на довго і що наших героїв Азову скоро поміняють, що я обійму Катрусю і добре “дам по дупі”(звичайно це жарт). Пишаюсь нею. Катя-справжня героїня, мужня, цілеспрямована, рішуча, самостійна! Її силі волі можна було позаздрити. Бач...
Дописати коментар
Read more »

Моя мати зараз у лікарні. На роботі, у колективі всім відомо про те, що мати виростила мене самотужки, після смерті чоловіка, вірніше не мене, а нас із сестрою. Тільки сестри вже давно немає поруч, і після того мати ніби підмінили. Мені тоді виповнилося двадцять чотири, а сестрі було двадцять сім. Родину вона так і не створила, а я вже готувалася до весілля. — Давай трохи зачекаємо, – попросила я тоді свого нареченого Максима, – зараз не час для веселощів, мамі не до того.

  Моя мати зараз у лікарні. На роботі, у колективі всім відомо про те, що мати виростила мене самотужки, після смерті чоловіка, вірніше не мене, а нас із сестрою. Тільки сестри вже давно немає поруч, і після того мати ніби підмінили. Мені тоді виповнилося двадцять чотири, а сестрі було двадцять сім. Родину вона так і не створила, а я вже готувалася до весілля. — Давай трохи зачекаємо, – попросила я тоді свого нареченого Максима, – зараз не час для веселощів, мамі не до того. Максим погодився почекати, і ми ще рік зустрічалися, бо покинути маму у скруті я не могла. — Мамо, – повідомила я їй нарешті про своє рішення, – ми з Максимом подали заяву в РАЦС, пишних святкувань не будемо, просто замовимо столик у кав’ярні, запросимо кількох друзів та його батьків. — Зараз зовсім не до святкувань, хоч би якими скромними вони були, – відповіла мати, – як ти можеш думати про весілля, коли в родині таке горе. Я лагідно намагалася пояснити мамі, що життя триває, і нам обом треба рухатися далі. М...
Дописати коментар
Read more »

Софія Петрівна збентежено стояла біля прилавків стихійного ринку і не знала, як діяти. В її руках була невелика картонна тара, легенький розкладний стілець та полотняна сумка з городиною, садовиною та лісовими ягодами. Рік видався неврожайний, все росло мляво, але все ж були якісь кабачки, грушки, ожина, щось для продажу знайдеться.

  Софія Петрівна збентежено стояла біля прилавків стихійного ринку і не знала, як діяти. В її руках була невелика картонна тара, легенький розкладний стілець та полотняна сумка з городиною, садовиною та лісовими ягодами. Рік видався неврожайний, все росло мляво, але все ж були якісь кабачки, грушки, ожина, щось для продажу знайдеться. – Вибачте, пані, ви не підкажете, де можна поставити мій ящик і трохи поторгувати? – несміливо звернулася Софія Петрівна до пані, чий прилавок аж ломився від різноманіття овочів та фруктів. – Та ставайте тут, поруч! – махнула рукою жінка. – Будемо знайомі, я – Людмила. – А я – Софія, – представилася Софія Петрівна, поставила свою коробку на землю і почала розкладати свій нехитрий крам. – Якісь у вас груші не дуже, – посміхнулася Людмила. – Та й кабачки якісь пожовклі. З таким товаром багато не заробиш. Ставте поки груші по двадцять, кабачки по десять, а там подивитеся, як піде торгівля, зможете і ціну скинути. Люди почали снувати туди-сюди, у Людмили ...
Дописати коментар
Read more »