Думи

Публікації

Показано дописи з січень, 2025

Марійка разом із коханим Микитою купили торт до чаю і вирушили в гості до його батьків. Там уже стояв накритий стіл, а мама й тато Микити щиро раділи майбутній невістці. – Які у вас плани на Новий рік? – поцікавилася мама Микити. – До нас завітають друзі, – із задоволенням відповів син. – Будемо святкувати всі разом: поїмо, попʼємо, пограємо в якісь ігри. Все, як завжди. Але тепер ми з Марійкою вже справжня сім’я! – А ви чим плануєте зайнятися на Новий рік? – поцікавилася Марійка у батьків Микити. – Ой, – мама й тато обмінялися поглядами. – Та поїмо трохи, подивимося телевізор і спати підемо. І тут Марійці несподівано прийшла цікава думка…

Батьків Марійки не стало, коли вона була зовсім маленькою. Спершу пішов тато, а мама прожила трохи довше. Вона покинула цей світ, коли Марійці виповнилося двадцять років. Таким чином, ще зовсім малою вона залишилася сама. У неї не було рідних братів чи сестер, а також дідусів і бабусь. Із рідні залишилася лише тітка по лінії батька і дядько з боку мами. Проте вони не були близькими, тому так і залишилися для Марійки далекими родичами. Не дивно, що дівчина завжди мріяла мати поруч близьку людину. Їй хотілося родини, затишку та людей, які були б її підтримкою. Вона із заздрістю дивилася на друзів, які проводили новорічну ніч із батьками, а лише потім ішли гуляти. Марійка багато б віддала, аби хоч раз знову побути разом із мамою й татом. Але час не повернути, і їй залишалося лише мріяти, що одного дня вона створить свою родину. Іноді мрії все ж збуваються. Коли Марійці виповнилося двадцять шість, вона зустріла чудового чоловіка. Микита був її ровесником. Він був веселим, добрим, від...

Діана завершувала останні приготування до святкування Нового року. У двері задзвонили. – Романе! Відчини, будь ласка, це, мабуть, Катя з дітьми прийшла, – гукнула вона до чоловіка. Через мить двері відчинилися, і з коридору долинули радісні вигуки малечі. За кілька секунд у кухню зайшла її подруга Катя. – Привіт! Може, потрібна допомога? – запитала Катя. – Привіт! Залишилося лише бутерброди зробити, – усміхнулася Діана. – Тоді я допоможу, – згодилася подруга, знявши пальто та шарф. Раптом погляд Діани впав на шию Каті, де висів якийсь кулон. Діана уважно придивилася до прикраси й… застигла від побаченого.

– Цікава прикраса, – Діана вказала поглядом на шию подруги. – Так? – здивувалася Катя. – Нічого особливого. – А виглядає дорого, – сказала Діана. – І здається, золота! Як ти думаєш, коханий? Діана повернулася до чоловіка. А той, мало того, що закашлявся, так ще й сидів червоний, як варений рак. – Романе, з тобою все гаразд? – поцікавилася Діана. – Так, кхм, так, – відповів Роман сівшим голосом. – Що скажеш з приводу прикрас Каті? – Підвіска як підвіска, – знизавши плечима, промовив Роман і уткнувся у свою тарілку. – А мені вона здається дуже милою, – сказала Діана, не зводячи погляду з чоловіка. – Я в цьому нічого не розумію, – відповів Роман, показуючи, що захоплений салатом. – Мені теж подобається, – сказала Катя. – Незвичайна прикраса. Якщо не придивлятись, то й не зрозумієш, що це! – Ось і я про це, – стримано промовила Діана. – Півгодини розглядаю, все зрозуміти не можу! Унікальна, як мені здається, дрібниця! – Не знаю, – Катя посміхнулася. – Я її сама не купувала, а звідки ...

Ліда повернулася додому після роботи. Вона відчинила двері своїм ключем, увійшла в коридор і помітила взуття свого нареченого Олега. Жили вони поки що окремо, тож це здивувало її. – Невже Олег вирішив зробити мені сюрприз? Але як він отримав ключі? Можливо, мама дала? – подумала вона. – Ну що ж, треба підлаштуватися під його гру! Ліда обережно зняла взуття й пальто. Раптом із вітальні долинули якісь голоси. – Він не сам? – здивувалася вона. Дівчина тихенько підійшла до дверей вітальні, прочинила їх, увійшла й… застигла від побаченого.

Ліда та Ілля були знайомі з дитячого садка. Хлопчик був старший на два роки, але із задоволенням грав зі своєю подружкою, допомагаючи їй ліпити пасочки з піску. Потім Ліда пішла до тієї ж школи, що й Ілля, і він довго носив її портфель, уважно оберігаючи дівчинку від інших хлопчаків. А їй ніхто й не був потрібен. Ліда звикла до нього навіть не як до брата, а як до когось дуже рідного та близького, думаючи, що він завжди буде поряд. Коли в Ліди народилася сестричка, Ілля допомагав їй давати собі раду з непосидючою Ганною, і дивувався, наскільки терпляча його подружка. Сам він дуже не любив, коли Ганна починала вередувати чи влаштовувати істерики. Тим більше, що в таких випадках винною залишалася саме Ліда, хоча завжди була абсолютно ні до чого. Час минав. Ілля встиг відучитися та відслужити, Ліда вже рік як працювала за своєю спеціальністю. Але Ілля, хоч і бачив своєю дружиною тільки Ліду, ніяк не міг наважитися зробити їй пропозицію. Якимось внутрішнім чуттям він розумів, що вона...

– Маринко, я виходжу заміж! – оголосила своїй дорослій внучці бабуся Оля. – Заміж?! – Марина ледве не розлила свою ранкову каву. – У твоєму віці? Ти це серйозно?! – А чому б і ні? – спокійно відповіла бабуся Оля. – Ти ж пам’ятаєш, як я тобі розповідала про Степана? – І що тепер? – запитала Марина. – А те, що подзвонив він і каже: «Все життя лише про тебе думав, Олечко!» – сказала Оля, усміхаючись. – Ох, бабусю… – Марина похитала головою, ледь стримуючи усмішку. – Тут ще одне питання є… – раптом додала бабуся. Марина насторожено зиркнула на неї. – Яке ще питання? – запитала вона. – Розумієш… – зітхнула Оля. – Я до Степана переїду. А в моїй кімнаті житиме дехто інший… – Хто житиме?! – обурено вигукнула Марина, зовсім розгубившись.

– Заміж?! У твоєму віці? – Марина недовірливо дивилася на свою бабусю Ольгу Петрівну, мало не розливши ранкову каву. – Ти це серйозно?! Ольга Петрівна, яку всі називали просто баба Оля, незворушно помішувала ложечкою свій трав’яний чай. На її зморшкуватому обличчі грала загадкова посмішка, а в очах танцювали пустотливі іскорки. – А що такого, внучечко? Думаєш, після шістдесяти п’яти життя закінчується? – вона лукаво підморгнула внучці, що застигла з відкритим ротом. – Ось подивись на себе – молода, гарна, а одна який рік вже… – Бабусю! – закотила очі Марина. – Не будемо знову про це. Краще розкажи, хто цей щасливчик? Ольга Петрівна відставила чашку і розправила плечі, наче помолодшавши на десяток років. – Пам’ятаєш, я тобі розповідала про Степана? Ми з ним… – вона мрійливо зітхнула. – Ми мали таку історію… Сорок років тому… – Стоп-стоп-стоп! – Марина підняла руки. – Той самий Степан?! Який… Ну… З цією… Як її… – З Валентиною, – спокійно закінчила баба Оля. – Так, той самий. Тільки...

Після розлучення Галина залишилася одна з маленькою дитиною. Знайшла якусь роботу, орендувала квартиру. На щастя, її мама живе неподалік і трохи допомагає з дитиною. Галина знайшла підробіток: прибирає у сусідки в квартирі, отримуючи за день 400 гривень. Але за ці гроші доводиться тяжко працювати, цілий день там проводить, беручи дитину із собою. Ці заробітки дуже виручають Галю, вона відразу поспішає в магазин, щоб купити необхідні продукти. Здавалося б, усе терпимо, та є один нюанс: її брат – бізнесмен, заробляє добрі гроші, до сестри ставиться добре, знає про її нелегке становище, але жодного разу фінансово не допоміг.

– Чесно кажучи, я взагалі не уявляю, як Галина після розлучення сама справляється з усім і ще й якось утримується на плаву, – ділиться роздумами про свою подругу 30-річна Мар’яна. – Удвох із дитиною, в орендованій квартирі, з мізерною зарплатою, а аліменти – то взагалі копійки. Добре хоч, що мати їй допомагає і часто сидить із дитиною. Хоча б няню наймати не доводиться. Галина, колишня однокласниця і близька подруга Мар’яни, розлучилася з чоловіком приблизно два роки тому. За час спільного життя вони не нажили майже нічого, окрім дитини, тому після розлучення жінці довелося починати все з нуля. Вона влаштувала дитину в садок, знайшла роботу і орендувала квартиру. – Ми нормально живемо! – розповідає Галина подрузі. – Пощастило знайти роботу з більш-менш зручним графіком і добрим начальством, а ще зняти квартиру неподалік від мами. Це теж удача. Але Мар’яна лише сумно похитує головою. – Яке там нормально? – зітхає вона. – Зарплата на цій «хорошій» роботі – всього 8 тисяч гривень, п...

Весілля доньки пройшло чудово. Я подарував молодятам наш будинок, а сам придбав двокімнатну квартиру. І ось під кінець свята донька підійшла до мене і попросила поговорити наодинці. Ми вийшли з банкетного залу, сіли в машину, і вона почала розмову про мою колишню дружину. Донька благала мене помиритися з нею та знову жити разом.

Я завжди прагнув бути відповідальним сім’янином. Однак дружина постійно ревнувала мене, навіть без жодних підстав. Спочатку я сприймав це як жарт, бо не мав наміру їй зраджувати. Вона мене влаштовувала у всіх відношеннях. Так ми разом прожили двадцять років. Однак в її очах я залишався зрадником і людиною, що веде безладне життя. Одного дня вона прийшла додому і повідомила, що знайшла іншого чоловіка, зрадила мене з ним і тепер відчуває спокій, помстившись за все. Це було шоком для мене. Я не міг повірити в те, що чую і бачу. Я взагалі не розумів, чому так сталося. Через тиждень мовчання вона сказала, що знайшла того, з ким хоче жити далі. А я тепер можу без сорому привести сюди інших жінок. Вона почала пакувати речі. Сказала, що я можу бачити дочку в будь-який час. Доньці вже було 16 років, і я просто сів поруч з нею і сказав: «Я ніколи її не пробачу. Я не знаю, куди ви йдете і хто цей новий чоловік. Давай залишишся вдома зі мною, у тебе скоро університет. Ми з тобою планували, ...

На 25-ту річницю шлюбу Наталя вирішила порадувати чоловіка, подарувавши йому новий телефон. Вона з нетерпінням чекала, коли Петро першим привітає її, скаже теплі слова про кохання, подякує за дітей і за всі роки турботи. Але цього не сталося. Зранку Петро просто прокинувся, мовчки поснідав і пішов на роботу. А ввечері, повернувшись втомленим, відразу ліг спати, навіть не згадавши про важливу дату. У ту мить Наталя зрозуміла: настав час почати жити для себе.

Наталя не звикла скаржитися на життя, хоча навіть собі боялася зізнатися, що не про таке життя вона мріяла. Тому жінка планувала, що хоч 25-річчя свого шлюбу вони з чоловіком нарешті гідно відсвяткують. А коли ж жити, як не тепер. Діти виросли, поїхали вчитися до столиці, сини – то гордість Наталки, вона все життя їм присвятила. Та й з чоловіком у неї, хвалити Бога, все добре. Господиня вона чудова – у неї в хаті така чистота, що й пилинки ніде не знайдеш. Прийде з роботи і починає мити-витирати, а ще їсти готувати. Її чоловіки голодними ніколи не були. До того ж, Наталка привчила їх так, що вони вчорашній борщ їсти не хотіли. Все мало бути свіженьким, щойно приготованим. Наталка жила для своїх чоловіків, часто забуваючи про себе. Догоджати синам і чоловікові Наталі було не складно, швидше навпаки – в радість. Все чекала хоч якоїсь вдячності від них, але все це вони сприймали, як належне. Ні посуд за собою помити, ні ліжко застелити, та що там говорити – Наталя робила за них усе....