Перейти до основного вмісту

Софія Петрівна збентежено стояла біля прилавків стихійного ринку і не знала, як діяти. В її руках була невелика картонна тара, легенький розкладний стілець та полотняна сумка з городиною, садовиною та лісовими ягодами. Рік видався неврожайний, все росло мляво, але все ж були якісь кабачки, грушки, ожина, щось для продажу знайдеться.

 

Софія Петрівна збентежено стояла біля прилавків стихійного ринку і не знала, як діяти. В її руках була невелика картонна тара, легенький розкладний стілець та полотняна сумка з городиною, садовиною та лісовими ягодами. Рік видався неврожайний, все росло мляво, але все ж були якісь кабачки, грушки, ожина, щось для продажу знайдеться.

– Вибачте, пані, ви не підкажете, де можна поставити мій ящик і трохи поторгувати? – несміливо звернулася Софія Петрівна до пані, чий прилавок аж ломився від різноманіття овочів та фруктів.

– Та ставайте тут, поруч! – махнула рукою жінка. – Будемо знайомі, я – Людмила.

– А я – Софія, – представилася Софія Петрівна, поставила свою коробку на землю і почала розкладати свій нехитрий крам.

– Якісь у вас груші не дуже, – посміхнулася Людмила. – Та й кабачки якісь пожовклі. З таким товаром багато не заробиш. Ставте поки груші по двадцять, кабачки по десять, а там подивитеся, як піде торгівля, зможете і ціну скинути.

Люди почали снувати туди-сюди, у Людмили торгівля одразу пішла бойко, вона вправно закликала покупців, дотепно жартувала та швидко збувала свій крам. До Софії Петрівни майже ніхто не підходив. Дехто з перехожих цікавився ціною, але більш для годиться, на ходу, Софія Петрівна навіть не встигала запропонувати знижку.

Так минуло кілька годин безрезультатного очікування. Людмила більше не звертала уваги на нову сусідку, вона була повністю поглинута роботою, встигаючи при цьому перемовлятися з іншими продавцями про ціни, погоду та цьогорічний врожай. Софія Петрівна почувалася чужою в цьому гамірному товаристві, наче чужорідне тіло у строкатій юрбі.

Софія Петрівна помітила, що на неї частенько поглядає молода жінка, яка прогулювалася торговими рядами, тримаючи за руку малюка. Зрештою молодиця підійшла, розпитала ціну на кожен вид товару, поцікавилася сортом груш. Софія Петрівна детально розповіла про все і навіть сама запропонувала знизити ціну.

– Вибачте, будь ласка, – сказала молода жінка. – Ви ж тут ніколи раніше не торгували, я знаю всіх продавців, а вас ніколи не бачила, та й торгувати ви зовсім не вмієте. Вас щось змусило до цього?

Софія Петрівна знітилася і потупила погляд, тихо вимовивши:

– Так, треба будинок трохи підлатати. Ми з чоловіком зараз відкладаємо наші невеличкі пенсії на ремонт та на паливо на зиму. Хатина старенька, ось покликали майстрів, а вони такий кошторис виставили, що чоловік і чути не хоче. Я йому не наважилась сказати справжню суму, ось вирішила тут підторговувати, а він і не здогадується, що я на ринку, засмутиться, почне відмовляти. Я тихцем зібралася і прийшла, поки він ще спав.

– А чому ж ваш чоловік сам не може десь підзаробити, допомогти вам? – запитала молода жінка.

– Що ви! – відмахнулася Софія Петрівна. – Мій чоловік – інвалід, вже давно з ним трапилося лихо. Він навчився майструвати з дерева різні сувеніри, але кому вони зараз потрібні? Ніхто не купує, пробували виставляти на продаж в інтернеті – безуспішно.

– А діти у вас є?

– Була донечка, – Софія Петрівна ледь чутно промовила і опустила очі додолу. Їй не хотілося ворушити болючі спогади, розказувати сумну історію про те, як не стало її єдиної дитини та її нареченого за кілька днів до весілля.

– Але ж ви зовсім не вмієте торгувати, це точно не ваше! – молода жінка уважно розглядала сухорляву інтелігентну бабусю з аристократичною поставою.

– Так, ви праві, я колишня балерина, викладала танці, мені незрозумілі всі ці тонкощі торгівлі, але якщо життя змушує вчитися чомусь новому на схилі літ, то буду старатися. Пенсія ж мізерна.

– Слухайте, давайте я вам дам 500 гривень просто так, – несподівано запропонувала молода жінка. – Щоб не сиділи тут даремно цілий день, хоч якісь гроші будуть.

Вона простягнула Софії Петрівні банкноту. Бабуся вже було потягнулася до грошей, але в останню мить відсмикнула руку.

– Ні-ні! Я так не можу. А знаєте що, купіть краще у мене щось із товару! Може він і не дуже гарний на вигляд, але грушки, наприклад, на компот підійдуть, кабачки на рагу, якщо обрізати товсту шкірку.

– Гаразд, давайте я у вас все заберу, – погодилася молода жінка.

Швидко підрахували вартість товару, вийшло 370 гривень, молодиця відмовилася від решти.

– Скажіть, ви ще плануєте тут торгувати? Я буду іноді приходити до вас і купувати, мене звати Олена.

– Планую! Тепер вже доведеться чоловікові розповісти про свою торгівлю, ой сварити ж буде! Він мене оберігає. А я Софія Петрівна.

Наступного дня почалися справжні дива. Підходили люди, переважно молоді жінки, і розкупили всю городину та фрукти Софії Петрівни ще до полудня. Так само було і наступні дні та тижні, вона навіть не встигала знижувати ціну – брали все! Сусідні продавці дивувалися та нишком поглядали на дивну конкурентку: чому це її не дуже привабливий товар має такий шалений попит? Покупці час від часу цікавилися – хто вона, з якого села, чи довго ще торгуватиме. Вона чемно відповідала на всі питання.

Олена з’явилася знову десь через місяць. Поскаржилася, що нездужала, запитала, як іде торгівля. А потім, трохи помовчавши, мовила:

– Слухайте, Софіє Петрівно, ви завтра на ринок не приходьте, будь ласка. Ви мені вдома потрібні будете. Зможете вранці бути вдома?

– Звичайно, зможу! Але ж я вам не казала своєї адреси! – розгублено вимовила бабуся.

– Та знаю я, ви тільки уточніть адресу, будь ласка! Це важливо.

Всю ніч Софія Петрівна не зімкнула очей. Хто ж ця загадкова Олена? І для чого їй знадобилася її адреса? Усюди повно недобрих людей, приїде Олена і забере у неї всі гроші, які Софія Петрівна відкладала на ремонт та дрова. Треба тримати телефон під рукою, щоб у разі чого викликати поліцію.

Вранці під її будинок під’їхав невеликий автобус, з нього висипали молодики та дівчата, у деяких з них Софія Петрівна впізнала своїх покупців. Як таке може бути? Серед них була і Олена.

– Оленочко, я нічого не розумію, що тут відбувається? – розгублено запитала Софія Петрівна.

– Вам потрібен був ремонт будинку? То ось і допомога приїхала!

– Олено, але ж тут стільки людей! До мене приходили троє майстрів і то захмарну суму назвали за роботу, чи зможу я розрахуватися з такою кількістю робітників?

– Вам нічого не треба платити. Ви потребуєте допомоги – ми допомагаємо.

– Ой, та як же так? Ви що, всім перехожим допомагаєте?

– Звичайно, ні. Ми – волонтерська інтернет-спільнота і маємо свій благодійний фонд. Спочатку ми часто помилялися в тих, хто видавав себе за нужденного – насправді вони нічого не потребували, а хотіли на дурницю гроші отримати, іноді навіть грубили і нахабніли. Згодом ми почали ретельно вивчати тих, кому збираємося допомогти. Ось і до вас придивлялися цілий місяць, ніби випадково купуючи ваші овочі та фрукти, щоб ви ще й грошенят заробили.

– А ось воно що! – розсміялася Софія Петрівна, нарешті все зрозумівши. – Ну, тепер все стало на свої місця!

– Звісно, палаців ми вам не обіцяємо, але зміцнити та оновити вашу оселю нам під силу. Буде тепло і затишно, ще й дровами на зиму допоможемо. З нами тут усі необхідні фахівці. Ось, наприклад, Сергій – наш бригадир, він у будівництві знається. А Маринка – відома блогерка, експерт з рукоділля. Ваш чоловік, здається, майструє вироби з дерева? Вона допоможе вам налагодити продаж його робіт!

І тут все закрутилося, завертілося. Софія Петрівна невпинно пекла пиріжки з капустою та яблучну шарлотку для волонтерів, а її чоловік, крадькома витираючи скупі сльози радості, розмовляв з Маринкою, яка швиденько розпродала його дерев’яні вироби та запропонувала й надалі співпрацювати. Нарешті, його майстерність почала приносити реальний прибуток. За тиждень усі ремонтні роботи було завершено. Софії Петрівні навіть стало трохи сумно, вона розчулилася і заплакала.

– Ну що ви, голубко! – Олена ніжно обійняла її за плечі. – Не сумуйте, будемо спілкуватися в інтернеті, ноутбук же у вас є. Приєднуйтесь до нашої спільноти, можливо, і вам знадобиться комусь допомогти, станете наставницею для якоїсь самотньої матусі. Та й взагалі, ваш чоловік тепер при ділі, та ще й прибутковому. Але тільки не торгуйте більше городиною, торгівля – це точно не ваше покликання!

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

– Алло. Це Олена? – Так, слухаю вас уважно. – Вас турбує Максим. Я – чоловік коханки вашого чоловіка. Олена застигла, тримаючи в руках пакет із покупками, намагаючись осмислити, хто їй телефонує. Але слова «Коханка чоловіка. Коханка чоловіка» немов ехо відбивалися у голові. – Так, я слухаю, – повторила механічно Олена. – Вас це не дивує? Вам уже відомо? – Так. Ні, тобто. Я хочу сказати, що не розумію, про що ви ведете мову. Хоча ніби й розумію, але не знаю, що вам відповісти, – Олена зовсім розгубилася, плутаючись у думках та словах.

  – Алло. Це Олена? – Так, слухаю вас уважно. – Вас турбує Максим. Я – чоловік коханки вашого чоловіка. Олена застигла, тримаючи в руках пакет із покупками, намагаючись осмислити, хто їй телефонує. Але слова «Коханка чоловіка. Коханка чоловіка» немов ехо відбивалися у голові. – Так, я слухаю, – повторила механічно Олена. – Вас це не дивує? Вам уже відомо? – Так. Ні, тобто. Я хочу сказати, що не розумію, про що ви ведете мову. Хоча ніби й розумію, але не знаю, що вам відповісти, – Олена зовсім розгубилася, плутаючись у думках та словах. Вони напливали хаотично, перемішуючись, не даючи змоги скласти цілісну картину. – Пропоную зустрітися, аби все обговорити, – голос співрозмовника вражав спокоєм і стриманістю. – Згода. Безумовно. Коли? – Хоч зараз. Де ви? Я під’їду. – Ой, я зараз біля крамниці. Мені ще треба придбати кефір. Хоча, ні, навіщо? Це не має значення. Я зараз вийду. Я на розі вулиць Вишневої та Квіткової. Олена глянула на продукти у пакеті. Вони здалися їй несправжніми. Неї...

“Волю Пташці!”: дівчина з Тернопільщини, яка захищала “Азовсталь”, опинилася у ворожому полоні (ВІДЕО)

Уродженка Тернопільщини Катерина, яку останнім часом частіше називають Пташкою, опинилася в російському полоні. Дівчина своїм співом підтримувала бойовий дух соратників при обороні “Азовсталі”. Зараз вона – в руках ворогів. Про це у Фейсбуці під оприлюдненим відео написала Оксана Ахроменко. “Натрапила на відео, яке боялась побачити… Катруся… Знаю цю дитину напевно років п’ять… Якось, йдучи з репетиції, Катруся розказала мені про її мрію, а я мала необережність підтримати і надихнути її на крок,який кардинально змінив її життя. Чесно?… Відчуваю свою провину в тому, що вона зараз у такій ситуації, що воно опинилась на війні замість того, щоб розвивати свою кар’єру співачки чи актриси, про що ми теж говорили… Але наша Катя у полоні. Буду сподіватися, що це все не на довго і що наших героїв Азову скоро поміняють, що я обійму Катрусю і добре “дам по дупі”(звичайно це жарт). Пишаюсь нею. Катя-справжня героїня, мужня, цілеспрямована, рішуча, самостійна! Її силі волі можна було позаздрити. Бач...

Моя мати зараз у лікарні. На роботі, у колективі всім відомо про те, що мати виростила мене самотужки, після смерті чоловіка, вірніше не мене, а нас із сестрою. Тільки сестри вже давно немає поруч, і після того мати ніби підмінили. Мені тоді виповнилося двадцять чотири, а сестрі було двадцять сім. Родину вона так і не створила, а я вже готувалася до весілля. — Давай трохи зачекаємо, – попросила я тоді свого нареченого Максима, – зараз не час для веселощів, мамі не до того.

  Моя мати зараз у лікарні. На роботі, у колективі всім відомо про те, що мати виростила мене самотужки, після смерті чоловіка, вірніше не мене, а нас із сестрою. Тільки сестри вже давно немає поруч, і після того мати ніби підмінили. Мені тоді виповнилося двадцять чотири, а сестрі було двадцять сім. Родину вона так і не створила, а я вже готувалася до весілля. — Давай трохи зачекаємо, – попросила я тоді свого нареченого Максима, – зараз не час для веселощів, мамі не до того. Максим погодився почекати, і ми ще рік зустрічалися, бо покинути маму у скруті я не могла. — Мамо, – повідомила я їй нарешті про своє рішення, – ми з Максимом подали заяву в РАЦС, пишних святкувань не будемо, просто замовимо столик у кав’ярні, запросимо кількох друзів та його батьків. — Зараз зовсім не до святкувань, хоч би якими скромними вони були, – відповіла мати, – як ти можеш думати про весілля, коли в родині таке горе. Я лагідно намагалася пояснити мамі, що життя триває, і нам обом треба рухатися далі. М...