Моя мати зараз у лікарні. На роботі, у колективі всім відомо про те, що мати виростила мене самотужки, після смерті чоловіка, вірніше не мене, а нас із сестрою. Тільки сестри вже давно немає поруч, і після того мати ніби підмінили. Мені тоді виповнилося двадцять чотири, а сестрі було двадцять сім. Родину вона так і не створила, а я вже готувалася до весілля. — Давай трохи зачекаємо, – попросила я тоді свого нареченого Максима, – зараз не час для веселощів, мамі не до того.

 

Моя мати зараз у лікарні. На роботі, у колективі всім відомо про те, що мати виростила мене самотужки, після смерті чоловіка, вірніше не мене, а нас із сестрою. Тільки сестри вже давно немає поруч, і після того мати ніби підмінили. Мені тоді виповнилося двадцять чотири, а сестрі було двадцять сім. Родину вона так і не створила, а я вже готувалася до весілля. — Давай трохи зачекаємо, – попросила я тоді свого нареченого Максима, – зараз не час для веселощів, мамі не до того.

Максим погодився почекати, і ми ще рік зустрічалися, бо покинути маму у скруті я не могла. — Мамо, – повідомила я їй нарешті про своє рішення, – ми з Максимом подали заяву в РАЦС, пишних святкувань не будемо, просто замовимо столик у кав’ярні, запросимо кількох друзів та його батьків. — Зараз зовсім не до святкувань, хоч би якими скромними вони були, – відповіла мати, – як ти можеш думати про весілля, коли в родині таке горе.

Я лагідно намагалася пояснити мамі, що життя триває, і нам обом треба рухатися далі. Мати не хотіла слухати. Тож у кав’ярню вона не прийшла. Батьки Максима були здивовані відсутністю свахи, адже рік – термін достатній, а донька в неї єдина. — Важко буде Максиму з такою тещею, – сказала мати мого нареченого, – та й тобі буде непросто. Якщо що – звертайтеся, ми допоможемо.

Максим у місті свого житла не мав, винаймав квартиру, тому вирішили, що я переїду до нього. Коли мати дізналася, що я збираюся до чоловіка, влаштувала справжній скандал. — Я втратила все, – кричала вона, – тепер і остання дитина мене кидає, невже вам у моїй квартирі місця замало? Зрозумій, я не витримаю самотності.

Я поговорила з Максимом і через два тижні після весілля ми віддали ключі від найманої квартири та переїхали до мами, у її трикімнатну квартиру, яку колись придбав мій батько. Скажу відверто, моя мати виявилася нестерпною тещею, і я розумію, як важко довелося Максиму у ті пів року, що ми прожили разом. — Не можу дивитися, як він їсть, – гидливо кривилася мати, – наче в останній раз.

А Максим просто зголоднів, прийшов після роботи, та ще й намагався підробляти вечорами, він у мене комп’ютерний фахівець. Але моєму чоловікові все було не так: їв не так, ходив не так, поводився неправильно, навіть на дивані перед телевізором сидів якось не так. Причому, усі зауваження адресувалися не лише мені, а й озвучувалися при ньому. — Зрозумій, – намагалася я пояснити чоловікові, – вона втратила доньку, а ти її ровесник, треба потерпіти, з часом минеться.

Але не миналося, тільки гірше ставало. — Людо, – зателефонувала свекруха, – я все розумію, але ж він і для мене син, і я страждаю, бачачи, як він живе в такій гнітючій атмосфері. Хочеш зберегти шлюб – тікайте від свахи. Ми з батьком допоможемо грошима на перший внесок, звісно, борги, але це краще, ніж неминуче розлучення в таких умовах.

Я чекала дитину, було боязко брати іпотеку, знаючи, що скоро буде малюк і доведеться жити на одну зарплату. — Людо, – сказав чоловік, – я більше так не витримаю. Якщо не йдемо від твоєї матері разом, я піду сам. Я візьму додаткову роботу і ми впораємося.

І я згодилася, витримавши черговий шквал материних криків та докорів. — Я більше ніколи не хочу бачити твого чоловіка, – заявила вона, – можеш приводити онука чи онучку, я допомагатиму, але у вас вдома я з’являтися не збираюся, і його сюди не приводь.

Слово – закон. Так і повелося. Народився син, я з ним відвідувала маму, але жодних її візитів до нас, ніяких спільних свят. Вони з Максимом навіть не віталися. Мене це, звісно, засмучувало, але в іншому все було добре. Максим забезпечував нас і виплачував іпотеку, тож через сім років після народження первістка я наважилася на другу дитину. — Ось і чудово, – зрадів Максим, – двоє хлопців, не треба буде думати про окремі кімнати.

Так і сталося, зараз меншому вже п’ять, я знову працюю, старший син – школяр. Ми навіть спромоглися оновити меблі. А нещодавно мати тяжко захворіла, раптово і серйозно. Зрозуміло, що самостійно вона вже не зможе дати собі раду. — Грошей дам, скільки зможу, скільки треба буде, – сказав Максим, – але сам до неї не піду. Нікому з нас після стількох років це не потрібно.

Спочатку я навіть боялася сказати чоловікові, що нам доведеться забрати маму до себе, бо вона потребує постійного догляду, але рано чи пізно ця розмова мала відбутися. — Знайди доглядальницю, посели її у спеціалізованому закладі. Нема грошей? Продайте її квартиру, мені вона не потрібна. Я туди не повернуся і її в нашому домі бачити не хочу, – відрізав Максим.

А я не уявляю, як це, за моєю рідною матір’ю доглядатимуть наймані люди? Чи віддати її до будинку для літніх людей? Але чоловік непохитний: — Поселиш її в нас, можеш вважати, що ми розлучилися. Дітям допомагатиму, квартиру поділимо чесно. Ти ж пам’ятаєш мою позицію. Тож вибір за тобою.

Вирішувати треба негайно, а я в розпачі. Виконати дочірній обов’язок і залишитися з двома дітьми без чоловіка? Але ж чоловіка я кохаю, та й дітей без батька залишати – не вихід. Як бути?