Перейти до основного вмісту

– Олено Михайлівно, зайдіть, будь ласка, до директора. – Але ж у мене урок! – Це невідкладно. Я нагляну за вашим класом, – мовила секретарка серйозним тоном. Олені стало ніяково. Вона не любила, коли її урок переривали. Особливо, коли це важлива нова тема. – Що може бути таким терміновим?! Невже щось трапилось удома?! – думала вчителька, крокуючи коридором.

 

– Олено Михайлівно, зайдіть, будь ласка, до директора.

– Але ж у мене урок!

– Це невідкладно. Я нагляну за вашим класом, – мовила секретарка серйозним тоном.

Олені стало ніяково. Вона не любила, коли її урок переривали. Особливо, коли це важлива нова тема.

– Що може бути таким терміновим?! Невже щось трапилось удома?! – думала вчителька, крокуючи коридором.

Перед дверима кабінету Віктора Петровича вона зупинилася. У кабінеті вже хтось розмовляв. Голос директора був їй добре знайомий, а от інший належав якійсь пані. Вона постукала у двері та зайшла до кабінету.

– Олено Михайлівно, заходьте. Сідайте. Хочу представити Вам пані Ірину. Вона журналістка та готує огляд про нашу школу. Я б хотів, щоб саме ви допомогли їй у цьому. Адже ви якнайкраще знаєте шкільне життя, як поважний педагог нашої і вашої рідної школи.

На Олену дивилася молода жінка, років тридцяти. Олена глянула на неї і зблідла. Жінка була дуже схожа на… Її батька. Карі очі, вираз погляду, смуглява шкіра та темне волосся. Усе це викликало спогади про нього.

Батько Олени покинув їх із мамою, коли дівчинці було всього п’ять років. Просто зібрав валізу, поцілував її в щічку, сказав, що завжди пам’ятатиме її і пішов.

А вона, відтоді, щодня чекала на нього. Та він так і не повернувся. Вже дорослою вона довідалася від мами, що у батька десь далеко є інша родина, і діти.

Після цієї новини, вона заборонила собі згадувати про нього. Лише раз на рік, у день іменин, вона знову ставала тією п’ятирічною дівчинкою, що з надією чекала на тата у свій особливий день.

На жаль, за усі ці роки її мрія жодного разу так і не здійснилася…

– Олено Михайлівно, із вами все добре?! Ви аж зблідли?! – звернувся директор до вчительки.

– Так-так. Усе гаразд. У вас у кабінеті просто бракує свіжого повітря.

– Миттю!

Директор відчинив вікно і продовжив:

– Так от, пані Ірина, хоче зробити репортаж до ювілею нашої школи. У місті вона в нас нещодавно. І без вашої допомоги мені не обійтися.

– Дозвольте спитати, а звідки ви родом?! – поцікавилася Олена у молодої пані, майже тремтливим голосом.

– Я родом із невеличкого містечка неподалік Одеси. А от мій батько дуже давно жив тут. Я завжди хотіла познайомитися із його малою батьківщиною. Та, не знаю чому, але він завжди знаходив відмовки, майже жартуючи, – мовила Ірина. – Але, як бачите, бажання здійснюються!

І мене несподівано відрядили саме до вас на стажування. Отож, буду щиро вдячна вам за будь-яку допомогу. Огляд про вашу школу – це мій старт на новому місці.

Після цих слів, у голові Олени з’явилося більше запитань, ніж відповідей.

– Гадаю, нам краще зустрітися після закінчення занять…

– Чудово. Мені підійде будь-який час, – молода журналістка мило посміхнулася.

– От і прекрасно, що порозумілися, – зрадів директор. – А я зараз віддам доручення, щоб для вас організували ознайомчу прогулянку.

– Буду дуже вдячна. А з вами, Олено Михайлівно, ми не прощаємося. До зустрічі.

– Так, до зустрічі. Думаю, ми можемо поспілкуватися в нашій книгозбірні, – з легкою розгубленістю відповіла вчителька.

Повертаючись до свого класу, вона знову і знову обмірковувала фразу про те, що батько Ірини родом із їхнього міста.

Після уроків вчителька та журналістка провели кількагодинну бесіду.

Про насичене життя школи, яку так любила Олена, можна було розповідати довго. Але сьогодні її більше хвилювала дивна схожість цієї молодої жінки та її батька.

Одразу повернувшись додому, уперше в житті, Олена спробувала відшукати свого батька в інтернет-мережі. На жаль, жодного результату не було. Тоді їй сяйнула думка – переглянути сторінку Ірини, яку знайти було зовсім не складно.

За кілька хвилин на моніторі висвітилося яскраве фото, на якому Ірину ніжно обіймав літній чоловік – її батько!

А точніше – батько їх обох…

Олена розридалася. Її сльози лилися від гіркоти, від згаяних років без батьківської любові та опіки, які так були їй потрібні…

Через те, що він так раптово покинув їх із мамою, вона досі не змогла знайти свою долю. Бо не вірила чоловікам. Бо боялася, що і її майбутній обранець візьме і так само покине її, просто піде… Із цією ношею вона жила стільки років…

Провівши кілька годин за комп’ютером, Олена взяла слухавку та зателефонувала мамі.

– Матусю, ти ще не спиш?!

– Доню, щось трапилося? Ти так пізно телефонуєш не часто…

– Ні-ні. Усе добре. Просто хотіла почути тебе…

– Ні, нічого тут не просто так. Що з твоїм голосом?! Може, приїхати до тебе?!

– Так, мамо…

Олена розповідала матері про несподівану сьогоднішню зустріч, яка так сколихнула її душу, про неймовірну схожість дівчини з її батьком, про те, як вона знайшла їх спільне фото на її сторінці, після чого усе остаточно стало зрозумілим…

А мама весь час мовчала…

Потім вона міцно обійняла доньку і промовила:

– Я не знаю, знак це чи ні. Але відпусти образу, доню. Тобі стане легше. Він зробив свій вибір…

– Мамо, але як тепер жити з цим, усвідомлюючи, що в тебе є сестра?! Можливо, ще хтось із рідних є. І мій батько любить їх. А про мене навіть не згадує, – мало не плачучи промовила дочка.

– Заспокойся, серденько. Відпусти гіркоту, – ще раз тихо мовила мати.

Минув час. Зі слів товаришів по роботі та приятелів, бесіда вийшла просто чудовою.

Олена навіть встигла занедбати цю подію.

Одного дня вона затрималася на роботі. Перед вакаціями потрібно було перевірити усі підсумкові роботи.

На порозі канікули. У двері її класу тихо постукали.

– Відчинено.

– Вітаю, – почула Олена вже знайомий голос.

Перед нею стояла Ірина.

– Вибачте, що без попередження. Чи можна з вами… З тобою поговорити. Вибач, я знаю усе, я показала батькові нашу розмову. І він мені про все розповів. Про те, що ми родички. І про те, як він покинув вас, – на одному подиху вимовила Ірина.

Запала мовчанка…

– Я знаю, що це, можливо, недоречно, – продовжила Ірина. – Але я б дуже хотіла вибачитися перед тобою… За батька, за усі ці роки… Я навіть не підозрювала про ваше існування. І тільки зараз збагнула, чому тато відмовлявся приїжджати сюди разом зі мною та мамою. Я б дуже хотіла ближче познайомитися з тобою. Настільки, наскільки це можливо…

Родички ще довго вели непросту бесіду. Яка, врешті-решт, переросла у щирі обійми двох жінок.

Нарешті Ірина запитала:

– А можна я зараз зателефоную йому?

– Кому… Зателефонуєш? – з осторогою запитала Олена.

– Батькові. Будь ласка, дозволь йому споглянути тебе. Він приїхав сюди… Я вирішила не казати тобі, доки ми не поспілкуємося наодинці…

Олена розплакалася…

– Так, так, звичайно… Я також дуже хочу побачити його… – лише й вимовила вона крізь сльози.

Пізнього вечора, коли за вікном падав густий лапатий сніг, перехожі з подивом дивилися дивну картину – під стінами школи, троє людей обіймали одне одного та плакали…

І Олена розуміла, що цього року її іменини будуть зовсім іншими.

фото ілюстроване

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

– Алло. Це Олена? – Так, слухаю вас уважно. – Вас турбує Максим. Я – чоловік коханки вашого чоловіка. Олена застигла, тримаючи в руках пакет із покупками, намагаючись осмислити, хто їй телефонує. Але слова «Коханка чоловіка. Коханка чоловіка» немов ехо відбивалися у голові. – Так, я слухаю, – повторила механічно Олена. – Вас це не дивує? Вам уже відомо? – Так. Ні, тобто. Я хочу сказати, що не розумію, про що ви ведете мову. Хоча ніби й розумію, але не знаю, що вам відповісти, – Олена зовсім розгубилася, плутаючись у думках та словах.

  – Алло. Це Олена? – Так, слухаю вас уважно. – Вас турбує Максим. Я – чоловік коханки вашого чоловіка. Олена застигла, тримаючи в руках пакет із покупками, намагаючись осмислити, хто їй телефонує. Але слова «Коханка чоловіка. Коханка чоловіка» немов ехо відбивалися у голові. – Так, я слухаю, – повторила механічно Олена. – Вас це не дивує? Вам уже відомо? – Так. Ні, тобто. Я хочу сказати, що не розумію, про що ви ведете мову. Хоча ніби й розумію, але не знаю, що вам відповісти, – Олена зовсім розгубилася, плутаючись у думках та словах. Вони напливали хаотично, перемішуючись, не даючи змоги скласти цілісну картину. – Пропоную зустрітися, аби все обговорити, – голос співрозмовника вражав спокоєм і стриманістю. – Згода. Безумовно. Коли? – Хоч зараз. Де ви? Я під’їду. – Ой, я зараз біля крамниці. Мені ще треба придбати кефір. Хоча, ні, навіщо? Це не має значення. Я зараз вийду. Я на розі вулиць Вишневої та Квіткової. Олена глянула на продукти у пакеті. Вони здалися їй несправжніми. Неї...

“Волю Пташці!”: дівчина з Тернопільщини, яка захищала “Азовсталь”, опинилася у ворожому полоні (ВІДЕО)

Уродженка Тернопільщини Катерина, яку останнім часом частіше називають Пташкою, опинилася в російському полоні. Дівчина своїм співом підтримувала бойовий дух соратників при обороні “Азовсталі”. Зараз вона – в руках ворогів. Про це у Фейсбуці під оприлюдненим відео написала Оксана Ахроменко. “Натрапила на відео, яке боялась побачити… Катруся… Знаю цю дитину напевно років п’ять… Якось, йдучи з репетиції, Катруся розказала мені про її мрію, а я мала необережність підтримати і надихнути її на крок,який кардинально змінив її життя. Чесно?… Відчуваю свою провину в тому, що вона зараз у такій ситуації, що воно опинилась на війні замість того, щоб розвивати свою кар’єру співачки чи актриси, про що ми теж говорили… Але наша Катя у полоні. Буду сподіватися, що це все не на довго і що наших героїв Азову скоро поміняють, що я обійму Катрусю і добре “дам по дупі”(звичайно це жарт). Пишаюсь нею. Катя-справжня героїня, мужня, цілеспрямована, рішуча, самостійна! Її силі волі можна було позаздрити. Бач...

Моя мати зараз у лікарні. На роботі, у колективі всім відомо про те, що мати виростила мене самотужки, після смерті чоловіка, вірніше не мене, а нас із сестрою. Тільки сестри вже давно немає поруч, і після того мати ніби підмінили. Мені тоді виповнилося двадцять чотири, а сестрі було двадцять сім. Родину вона так і не створила, а я вже готувалася до весілля. — Давай трохи зачекаємо, – попросила я тоді свого нареченого Максима, – зараз не час для веселощів, мамі не до того.

  Моя мати зараз у лікарні. На роботі, у колективі всім відомо про те, що мати виростила мене самотужки, після смерті чоловіка, вірніше не мене, а нас із сестрою. Тільки сестри вже давно немає поруч, і після того мати ніби підмінили. Мені тоді виповнилося двадцять чотири, а сестрі було двадцять сім. Родину вона так і не створила, а я вже готувалася до весілля. — Давай трохи зачекаємо, – попросила я тоді свого нареченого Максима, – зараз не час для веселощів, мамі не до того. Максим погодився почекати, і ми ще рік зустрічалися, бо покинути маму у скруті я не могла. — Мамо, – повідомила я їй нарешті про своє рішення, – ми з Максимом подали заяву в РАЦС, пишних святкувань не будемо, просто замовимо столик у кав’ярні, запросимо кількох друзів та його батьків. — Зараз зовсім не до святкувань, хоч би якими скромними вони були, – відповіла мати, – як ти можеш думати про весілля, коли в родині таке горе. Я лагідно намагалася пояснити мамі, що життя триває, і нам обом треба рухатися далі. М...

Софія Петрівна збентежено стояла біля прилавків стихійного ринку і не знала, як діяти. В її руках була невелика картонна тара, легенький розкладний стілець та полотняна сумка з городиною, садовиною та лісовими ягодами. Рік видався неврожайний, все росло мляво, але все ж були якісь кабачки, грушки, ожина, щось для продажу знайдеться.

  Софія Петрівна збентежено стояла біля прилавків стихійного ринку і не знала, як діяти. В її руках була невелика картонна тара, легенький розкладний стілець та полотняна сумка з городиною, садовиною та лісовими ягодами. Рік видався неврожайний, все росло мляво, але все ж були якісь кабачки, грушки, ожина, щось для продажу знайдеться. – Вибачте, пані, ви не підкажете, де можна поставити мій ящик і трохи поторгувати? – несміливо звернулася Софія Петрівна до пані, чий прилавок аж ломився від різноманіття овочів та фруктів. – Та ставайте тут, поруч! – махнула рукою жінка. – Будемо знайомі, я – Людмила. – А я – Софія, – представилася Софія Петрівна, поставила свою коробку на землю і почала розкладати свій нехитрий крам. – Якісь у вас груші не дуже, – посміхнулася Людмила. – Та й кабачки якісь пожовклі. З таким товаром багато не заробиш. Ставте поки груші по двадцять, кабачки по десять, а там подивитеся, як піде торгівля, зможете і ціну скинути. Люди почали снувати туди-сюди, у Людмили ...