Думи

  Софія Петрівна збентежено стояла біля прилавків стихійного ринку і не знала, як діяти. В її руках була невелика картонна тара, легенький розкладний стілець та полотняна сумка з городиною, садовиною та лісовими ягодами. Рік видався неврожайний, все росло мляво, але все ж були якісь кабачки, грушки, ожина, щось для продажу знайдеться. – Вибачте, пані, ви не підкажете, де можна поставити мій ящик і трохи поторгувати? – несміливо звернулася Софія Петрівна до пані, чий прилавок аж ломився від різноманіття овочів та фруктів. – Та ставайте тут, поруч! – махнула рукою жінка. – Будемо знайомі, я – Людмила. – А я – Софія, – представилася Софія Петрівна, поставила свою коробку на землю і почала розкладати свій нехитрий крам. – Якісь у вас груші не дуже, – посміхнулася Людмила. – Та й кабачки якісь пожовклі. З таким товаром багато не заробиш. Ставте поки груші по двадцять, кабачки по десять, а там подивитеся, як піде торгівля, зможете і ціну скинути. Люди почали снувати туди-сюди, у Людмили ...

  – Олено Михайлівно, зайдіть, будь ласка, до директора. – Але ж у мене урок! – Це невідкладно. Я нагляну за вашим класом, – мовила секретарка серйозним тоном. Олені стало ніяково. Вона не любила, коли її урок переривали. Особливо, коли це важлива нова тема. – Що може бути таким терміновим?! Невже щось трапилось удома?! – думала вчителька, крокуючи коридором. Перед дверима кабінету Віктора Петровича вона зупинилася. У кабінеті вже хтось розмовляв. Голос директора був їй добре знайомий, а от інший належав якійсь пані. Вона постукала у двері та зайшла до кабінету. – Олено Михайлівно, заходьте. Сідайте. Хочу представити Вам пані Ірину. Вона журналістка та готує огляд про нашу школу. Я б хотів, щоб саме ви допомогли їй у цьому. Адже ви якнайкраще знаєте шкільне життя, як поважний педагог нашої і вашої рідної школи. На Олену дивилася молода жінка, років тридцяти. Олена глянула на неї і зблідла. Жінка була дуже схожа на… Її батька. Карі очі, вираз погляду, смуглява шкіра та темне волосся...

  – Алло. Це Олена? – Так, слухаю вас уважно. – Вас турбує Максим. Я – чоловік коханки вашого чоловіка. Олена застигла, тримаючи в руках пакет із покупками, намагаючись осмислити, хто їй телефонує. Але слова «Коханка чоловіка. Коханка чоловіка» немов ехо відбивалися у голові. – Так, я слухаю, – повторила механічно Олена. – Вас це не дивує? Вам уже відомо? – Так. Ні, тобто. Я хочу сказати, що не розумію, про що ви ведете мову. Хоча ніби й розумію, але не знаю, що вам відповісти, – Олена зовсім розгубилася, плутаючись у думках та словах. Вони напливали хаотично, перемішуючись, не даючи змоги скласти цілісну картину. – Пропоную зустрітися, аби все обговорити, – голос співрозмовника вражав спокоєм і стриманістю. – Згода. Безумовно. Коли? – Хоч зараз. Де ви? Я під’їду. – Ой, я зараз біля крамниці. Мені ще треба придбати кефір. Хоча, ні, навіщо? Це не має значення. Я зараз вийду. Я на розі вулиць Вишневої та Квіткової. Олена глянула на продукти у пакеті. Вони здалися їй несправжніми. Неї...

  Моя мати зараз у лікарні. На роботі, у колективі всім відомо про те, що мати виростила мене самотужки, після смерті чоловіка, вірніше не мене, а нас із сестрою. Тільки сестри вже давно немає поруч, і після того мати ніби підмінили. Мені тоді виповнилося двадцять чотири, а сестрі було двадцять сім. Родину вона так і не створила, а я вже готувалася до весілля. — Давай трохи зачекаємо, – попросила я тоді свого нареченого Максима, – зараз не час для веселощів, мамі не до того. Максим погодився почекати, і ми ще рік зустрічалися, бо покинути маму у скруті я не могла. — Мамо, – повідомила я їй нарешті про своє рішення, – ми з Максимом подали заяву в РАЦС, пишних святкувань не будемо, просто замовимо столик у кав’ярні, запросимо кількох друзів та його батьків. — Зараз зовсім не до святкувань, хоч би якими скромними вони були, – відповіла мати, – як ти можеш думати про весілля, коли в родині таке горе. Я лагідно намагалася пояснити мамі, що життя триває, і нам обом треба рухатися далі. М...

  Олена готувалася до свого 50-річчя з особливим трепетом. Вона обрала розкішний ресторан, запросила рідних, друзів, колег – усіх, хто був важливий у її житті. Вечір був ідеальним: святкові тости, теплі слова, сміх і спогади. Вона стояла посеред зали, приймаючи вітання, коли офіціант раптом підійшов і шепнув: — Пані Олено, тут чоловік, якого немає у списку гостей, але він наполягає, що вам потрібно його вислухати. Жінка здивувалася, але махнула рукою – нехай заходить. І ось, коли двері ресторану відчинилися, в залі запала тиша. У світлі святкових гірлянд вона побачила чоловіка… обличчя, яке змусило її серце стискатися. Це був Андрій. Її перше кохання. Той, хто 30 років тому зник із її життя без пояснень. Вони були молоді, будували плани, мріяли про майбутнє – а потім одного ранку він просто не прийшов на зустріч. Жодного дзвінка, жодного слова. Він підійшов ближче, тримаючи в руках маленьку коробочку. — Олено… — його голос здригнувся. — Я довго шукав тебе. І шкодував. Дуже шкодував...

  Оксана не любила розбирати старі речі. Вона давно залишила рідний дім, створила власну сім’ю, жила звичайним життям. Але коли померла її мама, довелося повернутися, щоб розібрати її речі. Перебираючи коробки в старій шафі, Оксана знайшла пожовтілий конверт. На ньому було написано лише її ім’я, а почерк… здався знайомим. Відкривши його, вона застигла. “Моя люба донечко, якщо ти читаєш це, значить, я не змогла тобі сказати правду…” Її пальці затремтіли. Лист був від матері. І він змінював усе, що Оксана знала про своє життя. “Твій батько… не той, кого ти знаєш. Я все життя берегла цю таємницю, але тепер хочу, щоб ти знала правду. Він любив тебе, але обставини змусили нас розійтися. Він багато років шукав тебе…” Оксана перечитувала слова знову й знову. Це був удар. Її дитинство, її спогади, її сім’я – все виявилося ілюзією. Вона знайшла в конверті ще один лист – зворотню адресу. Це була можливість знайти людину, про існування якої вона навіть не здогадувалася. Але чи варто відкриват...

  Вона жила через дорогу, і хоча її будинок був доглянутим, створювалося враження, ніби він порожній. Вікна завжди були щільно завірені, світло горіло тільки в одній кімнаті, і ніхто ніколи не бачив, щоб хтось заходив чи виходив. Одного разу, коли я поверталася з магазину, побачила, як вона стоїть біля свого двору, важко дихаючи, а в руках тримає пакети, які явно були для неї занадто важкі. Я підійшла, щоб допомогти.— Дякую… — тихо сказала вона, приймаючи мою допомогу.Її голос був тремтячим, а погляд — неспокійним. Я помітила темні кола під очима, ніби вона давно не спала.— Ви тут давно живете? — запитала я, щоб підтримати розмову. Вона трохи затрималася з відповіддю, ніби вагалася, чи варто взагалі щось говорити.— Колись… давно… — прошепотіла вона і швидко попрямувала до свого будинку.З цього моменту моя цікавість до неї тільки зросла. Я почала звертати більше уваги на її будинок. Уночі звідти іноді лунали дивні звуки, схожі на приглушені розмови або шурхіт. А ще через кілька днів...