Думи

  Софія Петрівна збентежено стояла біля прилавків стихійного ринку і не знала, як діяти. В її руках була невелика картонна тара, легенький розкладний стілець та полотняна сумка з городиною, садовиною та лісовими ягодами. Рік видався неврожайний, все росло мляво, але все ж були якісь кабачки, грушки, ожина, щось для продажу знайдеться. – Вибачте, пані, ви не підкажете, де можна поставити мій ящик і трохи поторгувати? – несміливо звернулася Софія Петрівна до пані, чий прилавок аж ломився від різноманіття овочів та фруктів. – Та ставайте тут, поруч! – махнула рукою жінка. – Будемо знайомі, я – Людмила. – А я – Софія, – представилася Софія Петрівна, поставила свою коробку на землю і почала розкладати свій нехитрий крам. – Якісь у вас груші не дуже, – посміхнулася Людмила. – Та й кабачки якісь пожовклі. З таким товаром багато не заробиш. Ставте поки груші по двадцять, кабачки по десять, а там подивитеся, як піде торгівля, зможете і ціну скинути. Люди почали снувати туди-сюди, у Людмили ...

  – Олено Михайлівно, зайдіть, будь ласка, до директора. – Але ж у мене урок! – Це невідкладно. Я нагляну за вашим класом, – мовила секретарка серйозним тоном. Олені стало ніяково. Вона не любила, коли її урок переривали. Особливо, коли це важлива нова тема. – Що може бути таким терміновим?! Невже щось трапилось удома?! – думала вчителька, крокуючи коридором. Перед дверима кабінету Віктора Петровича вона зупинилася. У кабінеті вже хтось розмовляв. Голос директора був їй добре знайомий, а от інший належав якійсь пані. Вона постукала у двері та зайшла до кабінету. – Олено Михайлівно, заходьте. Сідайте. Хочу представити Вам пані Ірину. Вона журналістка та готує огляд про нашу школу. Я б хотів, щоб саме ви допомогли їй у цьому. Адже ви якнайкраще знаєте шкільне життя, як поважний педагог нашої і вашої рідної школи. На Олену дивилася молода жінка, років тридцяти. Олена глянула на неї і зблідла. Жінка була дуже схожа на… Її батька. Карі очі, вираз погляду, смуглява шкіра та темне волосся...

  – Алло. Це Олена? – Так, слухаю вас уважно. – Вас турбує Максим. Я – чоловік коханки вашого чоловіка. Олена застигла, тримаючи в руках пакет із покупками, намагаючись осмислити, хто їй телефонує. Але слова «Коханка чоловіка. Коханка чоловіка» немов ехо відбивалися у голові. – Так, я слухаю, – повторила механічно Олена. – Вас це не дивує? Вам уже відомо? – Так. Ні, тобто. Я хочу сказати, що не розумію, про що ви ведете мову. Хоча ніби й розумію, але не знаю, що вам відповісти, – Олена зовсім розгубилася, плутаючись у думках та словах. Вони напливали хаотично, перемішуючись, не даючи змоги скласти цілісну картину. – Пропоную зустрітися, аби все обговорити, – голос співрозмовника вражав спокоєм і стриманістю. – Згода. Безумовно. Коли? – Хоч зараз. Де ви? Я під’їду. – Ой, я зараз біля крамниці. Мені ще треба придбати кефір. Хоча, ні, навіщо? Це не має значення. Я зараз вийду. Я на розі вулиць Вишневої та Квіткової. Олена глянула на продукти у пакеті. Вони здалися їй несправжніми. Неї...

  Моя мати зараз у лікарні. На роботі, у колективі всім відомо про те, що мати виростила мене самотужки, після смерті чоловіка, вірніше не мене, а нас із сестрою. Тільки сестри вже давно немає поруч, і після того мати ніби підмінили. Мені тоді виповнилося двадцять чотири, а сестрі було двадцять сім. Родину вона так і не створила, а я вже готувалася до весілля. — Давай трохи зачекаємо, – попросила я тоді свого нареченого Максима, – зараз не час для веселощів, мамі не до того. Максим погодився почекати, і ми ще рік зустрічалися, бо покинути маму у скруті я не могла. — Мамо, – повідомила я їй нарешті про своє рішення, – ми з Максимом подали заяву в РАЦС, пишних святкувань не будемо, просто замовимо столик у кав’ярні, запросимо кількох друзів та його батьків. — Зараз зовсім не до святкувань, хоч би якими скромними вони були, – відповіла мати, – як ти можеш думати про весілля, коли в родині таке горе. Я лагідно намагалася пояснити мамі, що життя триває, і нам обом треба рухатися далі. М...

  Олена готувалася до свого 50-річчя з особливим трепетом. Вона обрала розкішний ресторан, запросила рідних, друзів, колег – усіх, хто був важливий у її житті. Вечір був ідеальним: святкові тости, теплі слова, сміх і спогади. Вона стояла посеред зали, приймаючи вітання, коли офіціант раптом підійшов і шепнув: — Пані Олено, тут чоловік, якого немає у списку гостей, але він наполягає, що вам потрібно його вислухати. Жінка здивувалася, але махнула рукою – нехай заходить. І ось, коли двері ресторану відчинилися, в залі запала тиша. У світлі святкових гірлянд вона побачила чоловіка… обличчя, яке змусило її серце стискатися. Це був Андрій. Її перше кохання. Той, хто 30 років тому зник із її життя без пояснень. Вони були молоді, будували плани, мріяли про майбутнє – а потім одного ранку він просто не прийшов на зустріч. Жодного дзвінка, жодного слова. Він підійшов ближче, тримаючи в руках маленьку коробочку. — Олено… — його голос здригнувся. — Я довго шукав тебе. І шкодував. Дуже шкодував...

  Оксана не любила розбирати старі речі. Вона давно залишила рідний дім, створила власну сім’ю, жила звичайним життям. Але коли померла її мама, довелося повернутися, щоб розібрати її речі. Перебираючи коробки в старій шафі, Оксана знайшла пожовтілий конверт. На ньому було написано лише її ім’я, а почерк… здався знайомим. Відкривши його, вона застигла. “Моя люба донечко, якщо ти читаєш це, значить, я не змогла тобі сказати правду…” Її пальці затремтіли. Лист був від матері. І він змінював усе, що Оксана знала про своє життя. “Твій батько… не той, кого ти знаєш. Я все життя берегла цю таємницю, але тепер хочу, щоб ти знала правду. Він любив тебе, але обставини змусили нас розійтися. Він багато років шукав тебе…” Оксана перечитувала слова знову й знову. Це був удар. Її дитинство, її спогади, її сім’я – все виявилося ілюзією. Вона знайшла в конверті ще один лист – зворотню адресу. Це була можливість знайти людину, про існування якої вона навіть не здогадувалася. Але чи варто відкриват...

  Вона жила через дорогу, і хоча її будинок був доглянутим, створювалося враження, ніби він порожній. Вікна завжди були щільно завірені, світло горіло тільки в одній кімнаті, і ніхто ніколи не бачив, щоб хтось заходив чи виходив. Одного разу, коли я поверталася з магазину, побачила, як вона стоїть біля свого двору, важко дихаючи, а в руках тримає пакети, які явно були для неї занадто важкі. Я підійшла, щоб допомогти.— Дякую… — тихо сказала вона, приймаючи мою допомогу.Її голос був тремтячим, а погляд — неспокійним. Я помітила темні кола під очима, ніби вона давно не спала.— Ви тут давно живете? — запитала я, щоб підтримати розмову. Вона трохи затрималася з відповіддю, ніби вагалася, чи варто взагалі щось говорити.— Колись… давно… — прошепотіла вона і швидко попрямувала до свого будинку.З цього моменту моя цікавість до неї тільки зросла. Я почала звертати більше уваги на її будинок. Уночі звідти іноді лунали дивні звуки, схожі на приглушені розмови або шурхіт. А ще через кілька днів...

  Весілля Лізи та Максима мало бути ідеальним: розкішний зал, живий оркестр, дорогі квіти. Але найбільше наречена пишалася своєю сукнею. Вона була бездоганною – довга, білосніжна, з вишуканим мереживом і ніжними перлинами. Ліза казала, що це її «сукня мрії». Але була одна деталь, яку вона приховала від усіх… За кілька хвилин до церемонії в кімнату нареченої зайшла подруга дитинства, Марина. Вона раптом зупинилася, дивлячись на Лізу, її обличчя зблідло. — Де ти взяла цю сукню? — її голос був здивованим, але водночас тривожним. — Це дизайнерська річ! Купила в одному весільному бутіку, вона була просто ідеальна, — відповіла Ліза, не розуміючи реакції подруги. Марина ледь помітно похитала головою. — Лізо… це сукня моєї сестри. Вона померла після свого весілля… Наречена відчула, як в її жилах холоне кров. — Що? Але як? — прошепотіла вона, хапаючи подругу за руку. Марина пояснила, що її сестра, Оксана, одружилася два роки тому. Вона померла буквально через тиждень після весілля за загадк...

  Коли Марина отримала у спадок будинок своєї бабусі, вона не чекала знайти в ньому нічого особливого. Старі меблі, вицвілі фото, кілька антикварних дрібничок – усе, що нагадувало про минуле. Але одного дня, розбираючи стару шафу на горищі, вона натрапила на потертий шкіряний щоденник із замком. Ключа не було, але замок був старий, і Марина без зусиль відкрила його ножем. Перша сторінка датувалася 1967 роком. Почерк бабусі, акуратний і витончений. “Я не можу більше мовчати. Якщо колись цей щоденник знайде хтось із рідних, знай – я зробила це заради вас…” Марина відчула, як по спині побігли мурашки. Що вона мала на увазі? Чим далі вона читала, тим більше її серце стискалося від тривоги. Бабуся описувала події, про які ніхто в родині ніколи не згадував. Зникнення сусідки, дивні нічні розмови дідуся з незнайомцем, пожежа в будинку на іншому кінці села, яка сталася саме тоді, коли її родина мала фінансові труднощі. “Я знаю правду, але боюся її сказати. Якщо одного дня мене не стане рап...

  Рівно опівночі телефон на тумбочці завібрував. Вона підняла слухавку, але на тому кінці ніхто не відповідав – лише тиша та ледь чутне дихання. — Алло? — сказала вона з тривогою в голосі. Раптом тихий, але впізнаваний голос прошепотів: — Він бреше тобі… Олена відразу підскочила в ліжку. Її серце шалено калатало. — Хто це? Що ви маєте на увазі?! Але у відповідь пролунали короткі гудки. Вона ще кілька хвилин сиділа з телефоном у руках, намагаючись заспокоїтися. Вирішила перевірити номер – він був прихований. Наступного дня вона не могла викинути ті слова з голови. «Він бреше тобі». Але хто? Її чоловік? Найкращий друг? Колега? Після довгих роздумів вона вирішила не звертати уваги. Напевно, чийсь невдалий жарт. Але наступної ночі дзвінок повторився. Того разу голос був ще тихіший, майже холодний: — Перевір його телефон… Олену охопив страх. Але цікавість узяла верх. Коли чоловік заснув, вона взяла його мобільний і відкрила повідомлення. Те, що вона побачила, змусило її тремтіти. Листув...

  Олена готувалася до весілля. Весільна сукня була обрана, ресторан замовлений, запрошення розіслані. Здавалося, усе йде за планом. Одного дня, розбираючи старі документи в квартирі нареченого, вона натрапила на пожовтілий конверт із написом: **”Наш обіт. Не забудь”**. Її серце забилося швидше. Це була звичайна цікавість або передчуття чогось важливого? Вона розгорнула лист і почала читати. **”Я обіцяю бути тобі вірним, любити тебе і піклуватися. Я обіцяю, що ніхто й ніколи не стане між нами…”** Слова були знайомими – як весільна клятва. Але ім’я, написане в кінці, було чужим. Це не її ім’я. Хвиля холодного жаху пробігла по її тілу. Олена перевірила дату – кілька років тому. Її наречений уже давав подібну обітницю… комусь іншому. Але він ніколи не згадував про попередній шлюб. Знайшовши його старий телефон, вона нашвидкуруч переглянула листування – і все стало ясно. Він не просто був одружений. Він **залишався одруженим**. Їхнє весілля було б незаконним. Коли наречений повернувся д...

  Марина обожнювала антикварні речі. Блукаючи блошиним ринком у суботній ранок, вона натрапила на старий альбом із фотографіями. Його потерта обкладинка та пожовклі сторінки викликали у неї цікавість. Перегортаючи сторінки, вона насолоджувалася атмосферою минулого – старовинні сукні, автомобілі, усміхнені обличчя незнайомців. Але раптом її серце завмерло. На одній із фотографій вона побачила…  свою бабусю . Але не це було найбільшим шоком. Бабуся стояла поруч із чоловіком, якого Марина ніколи раніше не бачила. Він тримав її за руку, а на їхніх обличчях була щира ніжність. Марина не могла повірити своїм очам. Вона знала історію кохання бабусі й дідуся, знала, як вони познайомилися, як разом будували сім’ю. Але цей чоловік… Вона перевернула фото, і на звороті було написано:  “Коханій Наталі. Назавжди твій, Олександр. 1963 рік.” Марина згадала, що бабуся завжди уникала розмов про своє минуле. Можливо, цей Олександр був її першим коханням? Або ж… справжнім чоловіком? Вона не ...