Думи

Публікації

Показано дописи з лютий, 2025

Лариса вже майже заснула, як раптом різкий дзвінок телефону змусив її підхопитися. Тихенько вставши, щоб не розбудити інших, вона взяла слухавку. – Мамо? – здивувалася вона, почувши знайомий голос. – Господи, ти розумієш, котра година? Щось сталося? – А ти думала, я не дізнаюся? – голос матері звучав обурено. – Чоловіка покинула? Я ж знала, що так буде. Уся в свого батька! – Ти дзвониш мені серед ночі, щоб обговорювати батька? – злісно прошипіла Лариса. – Ні, доню, тут таке коїться, що я навіть не знаю, як почати, – зітхнула мати.Лариса застигла, намагаючись усвідомити почуте. Її серце стислося, і вона вже не могла залишатися спокійною. Слухаючи уривчасту розповідь матері, вона поспіхом вдягалася, готуючись вирушити негайно.

Лариса, вдивляючись у дзеркало, завжди бачила в ньому довге обличчя, тонкі губи й холодні сірі очі. Її зовнішність не вражала, принаймні її саму. Хіба що густе чорне волосся було тією рисою, яку вона вважала привабливою. Мати ж навпаки запевняла, що її краса витончена й шляхетна, але слова ці звучали як натягнута втіха. Лариса їм не вірила. Її дитинство пройшло в невеличкому містечку. Батька вона не пам’ятала: він зник із їхнього життя ще до того, як вона почала говорити. Усе, що лишилося від нього, – кілька старих фотографій, на яких він усміхався молодий, життєрадісний. Але дядько Роман, мамин брат, майже замінив їй батька. Він часто грав із нею в дворі, брав на прогулянки й навіть дозволяв допомагати лагодити машину. Однак часи змінилися, коли мати познайомилася з чоловіком на ім’я Володя. Він швидко став частим гостем у їхньому домі, а згодом і переїхав до них. Спочатку Лариса його терпіла, але з часом побачила в ньому лише джерело нескінченних проблем. Він не працював, любив...

Віра ретельно прасувала сорочку, коли раптом пролунав дзвінок у двері. Кинувши справу, жінка попрямувала відчиняти. – Доброго дня, чим можу допомогти? – спитала вона, побачивши на порозі молоду незнайомку. – Якщо ви Віра, тоді це я до вас, – без особливих церемоній відповіла дівчина. – Вибачте, але хто ви така? Ми раніше не зустрічалися, – здивувалася Віра, оглядаючи незнайомку. – Я – друга дружина вашого чоловіка, – спокійно промовила гостя, немов повідомляла щось звичне. – Це якась помилка! Я – дружина Віктора, – впевнено заперечила Віра, відчувши, як у грудях стислося від несподіванки. – Помиляєтеся якраз ви, – з ноткою насмішки відповіла дівчина, ледь помітно всміхнувшись. Віра завмерла, вдивляючись у незнайомку, наче намагаючись зрозуміти сенс її слів. Час ніби зупинився, а в голові роїлися питання, жодне з яких не мало відповіді.

Віра була симпатичною, але дуже скромною дівчиною. У той час як її подруги вже в школі почали фліртувати й зустрічатися з хлопцями, вона залишалася осторонь. Її єдиний досвід романтики обмежився кількома прогулянками з однокласником Андрієм, який швидко зник з її життя. Після школи Віра вступила до технікуму, а згодом знайшла роботу диспетчером в автопарку. Її будні були одноманітними: дім-робота, робота-дім. Подруги давно створили сім’ї, виховували дітей, а Віра залишалася одна. Вона була миловидною, з великими карими очима й пишною косою, але трохи повненька та зовсім байдужа до моди. Хто б на таку звернув увагу? Та згодом один із водіїв автобусів, привабливий і неодружений Віктор, почав помічати Віру. Спершу дівчина не могла повірити, що подобається йому. Але коли він запросив її на побачення, вона була на сьомому небі. Місяць вони гуляли, ходили в кіно й кафе, а якось вирішили зайти до РАЦСу та подали заяву. Весілля було скромним, а через два роки народилася донька Катруся. Ж...

Марина займалася прибиранням у квартирі, коли раптом почула дзвінок у двері. Вона залишила всі свої справи та пішла відчиняти. На порозі стояв незнайомий чоловік. – Доброго дня, я ваш сусід із п’ятого поверху, – представився він. – Вітаю, – відповіла Марина, трохи здивована. – Щось трапилося? – У мене до вас невелика справа… Це для вас, – сказав чоловік, простягаючи пакет. – Що це? – насторожено поцікавилася Марина. – Візьміть, будь ласка. Я знаю, що це вам необхідно, – наполягав сусід. Марина взяла пакет і обережно зазирнула всередину. Її погляд застиг, а в грудях защеміло. – Дякую, – прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози. Вони потекли щоками, виражаючи почуття, які словами було не передати.

Марина сиділа на табуреті, зітхаючи та роздумуючи, як життя могло так круто змінитися. Три картоплини, що вона відклала на суп, зіпсувалися й тепер лежали у сміттєвому пакеті. Марина вже уявляла, як запах заповнить квартиру, якщо не винести відро негайно. Зібравши себе до купи, жінка піднялася й вирішила діяти. Її маленький син Андрійко вже починав ворушитися в ліжечку, готуючись заплакати. Марина посміхнулася до нього, витерла сльози та взяла малюка на руки. – Гаразд, ходімо гуляти й винесемо сміття, – сказала вона лагідно. Спускаючись сходами, Марина побачила незнайомого чоловіка, який піднімався з сіткою картоплі. – Вибачте, ви тут живете? – звернулася вона до нього. – Так, на п’ятому поверсі. – А я на третьому. Можливо, ви могли б позичити три картоплини? Моя зіпсувалася, а я планувала суп варити. Чоловік уважно подивився на Марину. – Три? – перепитав він, здивовано піднявши брову. – Так, лише три. Я поверну за тиждень, – поспішно додала вона, показуючи пакет зі сміттям, ніби...

Ніна повернулася додому після важкого дня, ледве переставляючи ноги від втоми. Відчинивши двері, вона зайшла в квартиру, автоматично увімкнула світло в коридорі й застигла. Її серце застукало сильніше, і в ту ж мить вона вискочила назад, стоячи перед дверима, мов паралізована. – Щось не так… – прошепотіла вона, переводячи подих. Злякано піднявши очі, Ніна поглянула на номер квартири. “Так, це ж моя квартира”, – переконала себе вона, мимоволі повторюючи ці слова, ніби вони могли щось змінити. Ніна обережно повернулася всередину, вдивляючись у знайомий простір. Коридор виглядав звичним, але в ньому було щось, що вибивалося із загальної картини. Вона оглядала кожну деталь, і раптом все стало на свої місця. – Так ось у чому справа… – пробурмотіла Ніна, полегшено зітхнувши.

Ніна нервово витерла сльози, ледь стримуючи обурення. – Як вона могла?! Навіть не спитала, не порадилася! Увірватися в чужу квартиру й наводити там свої порядки, наче це її дім! Жодної поваги! Господи, за що мені все це? Все життя з нею носилася, а ось її вдячність! Її, бачте, моє життя не влаштовує! На своє подивилася б! Сидить у своїй квартирці й думає, що щастя зловила. Ні чоловіка нормального, ні серйозної роботи — якась віддалена праця за комп’ютером. Як вона взагалі живе? А ще повчає мене, як треба жити! Та я вже давно пройшла те, про що вона лише починає думати! Ці думки підняли Ніну з крісла. Вона направилася на кухню, поставила чайник і стала біля вікна, дивлячись на святкове місто, що мерехтіло вогниками. Сльози знову набігли. – Усі люди, як люди, готуються до Нового року, – пробурмотіла Ніна, – а в мене жодного свята… Одна, як перст… Чайник засвистів, але Ніна була так занурена у спогади, що навіть не почула цього… Їй було лише двадцять, коли мама, вже у свої 45 років,...

Оля їхала додому після роботи. Поїзд тихо колихав вагон, усі спали, але вона не могла заснути. В голові крутилися спогади. Чи багато вона хотіла в житті? Хотіла щастя, щоб жити безтурботно. Але, як виявилося, все пішло не так, як вона мріяла. Замість щастя вона опинилася в полоні своїх сумнівів. Чи зустрінуть її вдома з розумінням, чи все залишиться як раніше?

Поїзд м’яко колихав вагон. Тук-тук, тук-тук! Весь вагон спав, але Оля не могла заснути. Вона переживала, хвилюючись, як її зустрінуть вдома. В голові крутилися спогади. Чи багато вона хотіла в житті? Хотіла простого щастя і безбідного життя. А вийшло все зовсім не так. Одружилися вони з Сергієм, коли були ще молодими. Можна сказати, що навіть юними. Спільно вирішили одружитися, бо не мали ані роботи, ані власного житла. Батьки допомогли, але Оля тоді думала, що все налагодиться після весілля. Їй здавалося, що з часом все зміниться, але ці зміни затягнулися на тридцять років. Діти виросли, а ось достатку так і не дочекалися. Всі ці роки вони жили за рахунок того, що залишилося від батьків, але Оля мріяла про більше. Вона мріяла про власний достаток і комфортне життя. Одного дня, в свої 48 років, Оля зважилася на крок, який змінив її життя. Вона вирушила на заробітки за кордон. Чоловік не розумів, навіщо це їй. Вони з Сергієм працювали, заробіток був стабільний, хоча й невеликий. А...

“Ти ще тут” Іди, Аню, додому! Ти ж заміж вийшла, отже, тепер це твоє життя — до нас більше не навідуйся! — холодно відповіла рідна мати, коли дочка з’явилася, щоб поділитися своїми сльозами та переживаннями.

Я народилася в сім’ї, де дітей було п’ятеро. Я була майже найстаршою — переді мною лише один брат. Батьки постійно були зайняті своїми проблемами та турботами про те, як прогодувати велику сім’ю. Розмов про наші дитячі хвилювання чи теплі прояви любові практично не було. Я виросла сама по собі, без особливого тепла чи ласки. Коли у 18 років я сказала батькам, що виходжу заміж, це майже нікого не здивувало. Ніхто особливо не намагався мене зупинити чи запитати, чому я вирішила так рано створити сім’ю. Мій вибір упав на Віктора — хлопця, який нещодавно повернувся з армії. Я тільки-но закінчила школу, ще навіть не встигла подумати про своє майбутнє, як усе раптово змінилося. Наш роман розвивався стрімко, і я дізналася, що вагітна. Віктор запропонував одружитися. Одного вечора за вечерею я наважилася повідомити новину своїм батькам. Було страшно, адже я не знала, як вони відреагують на те, що їхня старшокласниця стала майбутньою мамою та збирається заміж. — Мамо, тату, у мене є важли...

Після весілля Марія переїхала до чоловіка в місто. Петро завжди був уважним і дбайливим: часто тішив Марію подарунками, запрошував у кафе, радував її приємними сюрпризами. Але з часом Марія почала помічати, що Петро все частіше затримується на роботі. Одного дня він несподівано сказав: — Увечері я заїду за тобою. Нам треба серйозно поговорити. Марія була вражена. Її серце стислося від болю, і сльози самі потекли з очей. — Значить, це правда… — шепотіла вона, ледве стримуючи плач. — Він хоче сказати, що йде до іншої… Весь день вона була наче не своя, думки хаотично роїлися в голові. Проте ввечері її чекала несподіванка, про яку вона навіть не могла подумати.

Після весілля Марія поїхала жити до чоловіка в місто. Тепер вона господиня трикімнатної квартири! З Петром вони познайомилися абсолютно випадково. Жила Марічка в селі з мамою і бабусею в старенькій хаті. Після школи пішла працювати продавчинею в квітковий магазин. Там вони і познайомилися. Марічка, як зараз, пам’ятає той день… Молодий високий хлопець прийшов купувати великий букет троянд. З першого погляду, він дуже сподобався Марічці. Одне трохи засмутило її – як правило букети хлопці купували своїм дівчатам. Але через 2 дні він зайшов знову. Розговорилися і познайомилися. Виявилося у нього немає нареченої, а букет він купував мамі на день народження. Петро запросив дівчину в кафе і з того вечора вони почали зустрічатися. Любов закрутила їх з головою і вже через півроку Петро зробив їй пропозицію. У Петра свій бізнес по установці вхідних дверей. І хоча чоловік пропонував їй звільнитися, Марічка і далі їздила в свій магазинчик продавати квіти. Нехай вона отримує зовсім невелику з...

Іван не міг повірити власним очам. На узбіччі траси, біля виїзду з міста, сиділа дівчина в розкішній білій весільній сукні, спершися спиною на автомобіль. Вона прямо на землі здавалася такою беззахисною і одночасно загадковою. Іван натиснув на гальма, різко зупинив машину. Потім швидко здав назад, вийшов із салону і побіг до неї. Те, що він побачив, змусило його застигнути на місці.

Іван спершу подумав, що йому привиділося. На виїзді з міста, на узбіччі дороги, притулившись до автомобіля, просто на землі сиділа дівчина у весільній сукні. Розкішне біле плаття здавалося зовсім недоречним у цьому похмурому місці. Іван натиснув на гальма так різко, що машина майже стала дибки. Не роздумуючи, він швидко здав назад, залишив автомобіль і поспішив до дівчини. – Дівчино, вам погано? Що трапилося? – запитав він, нахиляючись до неї. Дівчина не відповідала, лише схлипувала, затуливши обличчя руками. Її плечі тремтіли, а довга фата розтягнулася по землі, де вже з’явилися плями від пилу та бруду. – У вас машина зламалася? Чи, може, колесо пробило? – продовжував допитуватися Іван, намагаючись зрозуміти, в чому справа. Вона все ще мовчала, а потім тихо й гірко заплакала ще голосніше. – Слухайте, на землі сидіти не можна! Ви ж застудитеся. А плаття? Ви ж так його зіпсуєте! – Іван оглянув її сукню, повну складок і прикрас, і додав: – Ви, мабуть, щойно з весілля? Нарешті, дівч...

На ринку Настя випадково натрапила на колишню сусідку. Спочатку розмова була невимушеною: обговорювали повсякденні речі, ціни, погоду. Але раптом сусідка мимохідь згадала, що незабаром Назар одружується. Насті наче землю з-під ніг вибили. Перед очима одразу сплив образ Назара, який ніжно обіймає й цілує свою наречену. А вона сама стояла, тримаючи на руках крихітну донечку, яка була так разюче схожа на свого батька. Серце стискалося від болю, а очі заливалися сльозами, які вона не могла стримати.

На ринку Настя зовсім випадково зустріла свою колишню сусідку. Розмова була невимушеною, вони обговорювали різні дрібниці, доки сусідка не обмовилась: “Ти чула, що Назар незабаром одружується?” Настя відчула, як земля йде з-під ніг. Перед очима миттєво виникла картина: Назар ніжно обіймає наречену й цілує її, а вона, Настя, тримає на руках свою маленьку донечку, яка так схожа на нього. Сльози застилали їй погляд, але вона не могла їх стримати. Назад шляху вже не було. Автобус набирав швидкість, відвозячи Настю далеко від рідного містечка, яке тепер стало для неї зовсім чужим. Доля зіграла з нею жорстокий жарт, але вона не шкодувала про минуле. Лише про одне – про ті слова, що сказала Назару. Про їхню дитину. Він їй не повірив, висміяв і кинув, що вона навіть не може довести, що це його донька. Настя ніколи не зраджувала Назару. Вона й не намагалася виправдовуватись, бо не бачила сенсу. Він не слухав її, навіть не захотів зрозуміти. А серце стискалося від болю, хоча розум наказува...

Я сказала чоловікові неправду – запевнила його, що ми чекаємо хлопчика. Сергій пообіцяв: якщо народиться син, він купить мені машину. Я знала, як сильно він хоче спадкоємця, і не змогла зізнатися, що насправді чекаємо дівчинку. Настав день виписки з пологового будинку. Коли Сергій зайшов до палати, щоб побачити нас із новонародженою, я ще ніколи не бачила його таким розгубленим. Його погляд ковзнув по маленькому згортку в моїх руках, і, здається, світ навколо нього зупинився. Інші жінки, які також виписувалися того дня, не могли стримати сліз. Їх зворушила сцена, що розгорталася перед їхніми очима.

Я збрехала чоловікові, сказавши, що у нас буде хлопчик. Сергій пообіцяв купити мені машину, якщо народиться син. Коли він прийшов забирати нас із малюком, я ще ніколи не бачила його таким щасливим. Всі жінки, які того дня виписувалися, не могли стримати сліз. Ми з Сергієм довго мріяли про дитину – цілих три роки чекали, і ось, нарешті, сталося диво. Здавалося, немає більшого щастя. Сергій часто говорив, як сильно хоче сина. З ніжною посмішкою на обличчі він розповідав, як навчить його грати у футбол, як вони разом будуть їздити на риболовлю. Одного вечора, після повернення з роботи, Сергій знову торкнувся мого живота, наче розмовляючи з майбутнім малюком. Я не наважилася зізнатися, що УЗД показало дівчинку. Мрія про машину, яку я так давно хотіла, засліпила мене. Я сказала йому, що в нас точно буде хлопчик. День пологів настав, і все пройшло добре. Наша донечка народилася здоровою, вагою 3200 грамів. Коли Сергій приїхав забирати нас із пологового, я вже готувалася пояснювати все «помил...

Чому ви така засмучена, мамо? – запитав пасинок, помітивши тривожний вираз на її обличчі. – Як же мені не бути сумною? У мене в поїзді всі гроші вкрали. Ті самі, що я отримала за продаж будинку, – відповіла жінка, ледве стримуючи сльози. – Не хвилюйтеся, мамо. Вам ці гроші більше не потрібні, – заспокоїв її пасинок. – Що їм, що мені – їсти будемо одне й те саме. Ці слова наче трохи зігріли її душу. Але водночас вона відчувала пекучу гіркоту: як різко відрізнялася ця підтримка від реакції її рідних дітей. Вони навіть не запропонували допомоги, а лише дорікали й говорили, що вона сама винна.

– Мамо, переїжджайте до мене, – запропонував старший син, коли почув про материнські труднощі. Жила колись жінка, яка мала двох дітей – сина та доньку. Втративши першого чоловіка, вона вийшла заміж вдруге за чоловіка, що теж мав сина. Пасинка вона завжди називала «другим сином», хоча серце її більше лежало до рідних дітей. Роки минули, дочка вийшла заміж далеко від рідного дому, син також облаштувався в іншому місті. Коли другий чоловік пішов із життя, жінка залишилася одна. Пасинок теж жив далеко, але іноді писав теплі листи. Одного разу старший син прийшов до матері й запропонував: – Мамо, продайте свій будинок і переїжджайте до мене жити. Мати, хоча й вагалася, продала будинок, отримавши за нього чималу суму, і вирушила до сина. Син, невістка та онуки зустріли її тепло: – Бабусю, ми так на вас чекали! Але згодом син помітив, що мати стала сумною, нічого не їла й майже весь час плакала. – Ви хворі, мамо? – запитав він стурбовано. – Ні, синку, але не можу не журитися. В дорозі в...

А твоя Олена буде готувати оселедець під шубою на свята? – з цікавістю поцікавилася Ольга Іванівна у сина. Напевно, так, – відповів Михайло, не надто впевнений у цьому. Не “напевно”, а нехай обов’язково зробить! – категорично заявила мати. – І передай їй, щоб приготувала і для нас теж! Добре, я попрошу Олену приготувати для тебе оселедець під шубою, – зітхнув Михайло, розуміючи, що сперечатися марно. Він ще навіть не уявляв, чим для нього обернеться таке прохання…

– Олена готуватиме оселедець під шубою на свята? – поцікавилася Ольга Іванівна у сина. – Мабуть, так, – відповів Михайло, не зовсім упевнений у цьому. – Не “мабуть”, а нехай обов’язково зробить! – твердо сказала мати. – І передай їй, щоб зробила і для нас. Що їй важко – одна порція більше, одна менше, зате мені не треба буде возитися. – Чому ти сама її не попросиш? – запитав Михайло. – Що за питання “попросиш”? – з обуренням відповіла Ольга Іванівна. – Я ж мати! Вона повинна сама запропонувати! – Вона не Нострадамус, щоб все передбачати, – з посмішкою сказав Михайло. – Якби була розумнішою, здогадалася б! – відповіла мати. – Але що тут казати, після того як одружився, мати тобі вже не так важлива. Михайло важко зітхнув. Він вже звик до того, що мама часто нагадує про свої обов’язки сина, як тільки йдеться про сімейні справи. – Мамо, ти завжди для мене важлива, – спокійно сказав він. – Але й ти маєш розуміти, що у мене є своя родина. – Ось-ось, тепер ти мене більше не потребуєш, –...

– Олено, ти куди це зібралася? – запитав чоловік, помітивши, як дружина готується до сну. – У ліжко, – спокійно відповіла вона – А посуд мити хто буде? – обурився Ігор. – Завтра помию, – сказала Олена, не зупиняючись. – Олено, у нас же мама моя гостює! Уявляєш, що вона скаже, коли побачить весь цей брудний посуд? – додав він із ноткою тривоги. Раптом у кухню, майже нечутно, зайшла свекруха. Ігор напружився, вже передчуваючи сварку. Але її реакція його здивувала. – Господи, як я давно мріяла побачити таке! – із легкою посмішкою сказала Тетяна Сергіївна, вказуючи на гору посуду. Ігор стояв ошелешений, не розуміючи, що вона має на увазі.

– Олено, ти куди це зібралася? – здивувався Ігор, помітивши, що дружина прямує до спальні. – У ліжко. А що таке? – втомлено відповіла вона. – А посуд мити хто буде? – обурено запитав чоловік. Святковий вечір закінчився, гості давно розійшлися. Квартира опустіла, лише його мама залишилася ночувати. Олена поприбирала залишки їжі, склала все по контейнерах і залишила посуд у раковині. Вона вважала, що виконала достатньо роботи, але Ігор був іншої думки. – Завтра помию! Або, якщо хочеш, сам берися до справи! – відрубала вона. – Олено, уявляєш, що моя мама скаже, коли побачить це неподобство зранку? Я не хочу такого! – Ой, Ігоре, ти серйозно? Посуд – не найважливіше! Головне, що свято вдалося. Ми гарно посиділи, навіть потанцювали! А зараз я втомлена і хочу спати. Завтра все приберу. – Бідолашна! Перепрацювала? – Уяви собі! Я за день встигла і квартиру прибрати, і їжу наготувати, і ялинку прикрасити. Добре, що хоч донька допомогла. А ти обіцяв повернутися раніше і допомогти, але як за...